Розділ 20

— Не знаю, — Матвіїв голос прозвучав приглушено та хрипко.

Кейя обернулася, притискаючись спиною до металевого перила, і враз відчула, як сукня на поясниці змокріла від талого снігу, проте холоду не відчувала зовсім. Ні заледенілих пальців, ні тремтячих плечей, ні збитого дихання, ні стукоту серця не було чутно в ту мить. Кейя просто стояла посеред засніженої тераси в своїй тонкій сукенці й широко розплющеними очима дивилася на Матвія. І байдуже вже було, що він здогадається про її почуття. Кейя навіть хотіла того — аби Матвій врешті зрозумів. І немало значення, що станеться опісля.

— Ти замерзла, — мовив тихо-тихо.

Кейя лиш стиснула плечима, намагаючись всміхнутися безтурботно та легко, як завжди, але не вийшло. Наступної миті повільно ступила крок до нього, простягаючи свої крижані пальці до його обличчя, невагомо провела ними по легкій щетині, затримуючи на щоці. Матвій втягнув в себе повітря заплющуючи очі, а тоді неспішно перехопив її руку, зігріваючи своїм гарячим подихом. Кейя несвідомо потягнулася до нього, відпускаючи всі свої думки та гарні помисли.

Матвій перехопив її солодкий тремтливий подих вустами, а опісля відсторонився:

— Пробач.

Кейя завмерла на вдихові, а тоді важко видихнула. Очі наповнилися сльозами, але вона зуміла всміхнутись:

— Інакше то б вже був не ти.

Винувато відступивши Матвій гірко глянув на неї, не знаючи, що ще сказати і як полегшити те болюче почуття, котре охопило їх обох.

— Мені вже час, — стираючи зрадливі солоні краплини зі щік, Кейя роззирнулася. — Зараз викличу таксі.

— Можна з тобою? — запитав. — Я хочу впевнитись, що ти дісталася без проблем.

— Як бажаєш, — Кейя рушила до дверей бару. — Візьму свою сумочку і зателефоную до служби таксі.

— Знайду наш верхній одяг, — Матвій пішов за нею, відчиняючи двері.

Кейя ще раз провела долонею по вологим щокам і підхопила сумочку. Більше не шукала очима Брігі й навіть не помітила, що Брігі та Василь з сумом стежили за нею, аж поки Кейя не покинула бар.

Поки спустилися з Матвієм з тераси до тротуару, таксі якраз зупинилося біля бару. Матвій відчинив дверцята, але Кейя не дозволила йому допомогти їй сісти. Матвій мовчки присів поряд.

— Росенборг 412, будь ласка, — Кейя відвернула голову до вікна.

— Чому ти їдеш на квартиру? — запитав Матвій стривожено.

— Бо не хочу, аби Гутфрид бачив мене такою, — відповіла здавлено.

Матвій не знав, що Кейя мала на увазі під тими словами: що вона нетвереза, чи що розбита вщент його вчинком.

До Росенборгу їхали в цілковитій тиші, кожен дивлячись у своє вікно. Не відчували незручності, тільки порожнечу десь всередині. Матвій не дозволив Кейї розплатитись за лічильником і сам простягнув водієві гроші. Кейя тим часом вийшла з автомобілю і жадібно втягнула в себе свіже повітря пізнього вечора.

— Ну ось, ти переконався, що зі мною все гаразд, — мовила стримано.

— Я проведу тебе до дверей, — наполіг.

— Я, здається, вже тверезію. Думаю, дістанусь до дверей без проблем, — відповіла стискаючи плечима.

— То оманливе відчуття, — відповів ледь всміхнувшись.

Кейя теж легко всміхнулася:

— Тобі відпочити треба, завтра ж відлітаєш.

— Встигну, — запевнив.

Кейя хитнулася і дуже вчасно вхопилася за ручку важких вхідних дверей:

— О!

— Ось бачиш, — Матвій обережно опустив долоню їй на спину. — Горілка буває підступною.

— А ти вже тверезий? — спитала прихилившись до стіни, поки Матвій викликав ліфт.

— Майже, — відповів стиха, натискаючи потрібну комбінацію цифр.

— Твоя дружина може тобою пишатись, — раптом мовила Кейя, ступаючи в кабінку.

— Кейє, — Матвій зітхнув.

— Але ж це правда, — відповіла витискаючи з себе усмішку. — Я впала в твоїх очах, так, Матвію?

Матвій хитнув головою, сумно всміхаючись:

— Ні.

Відімкнути двері з першої спроби Кейї не вдалося. Ключ ніяк не хотів до замкової шпарини, а тоді заплутавшись між іншими взагалі ковзнув крізь пальці на підлогу. Кейя винувато торкнулася долонею дверей.

— Зараз, зажди, — Матвій схилився підіймаючи ключі, а тоді відімкнув квартиру, на ходу вмикаючи лампу в передпокоєві. — Давай я допоможу.

Не очікуючи на згоду, Матвій обхопив Кейю за талію, ніжно пригортаючи до себе, і провів до вітальні. Допоміг сісти на диван й повернувся до лампи.

Кейя в’яло хитнула головою:

— Не треба світла. Не хочу.

— Добре, — Матвій роззирнувся. — Тобі краще?

— Так. Дякую, за все, — Кейя кивнула.

— Може тебе вкрити? Десь є ковдра чи покривало?

— Здається ні. Я ще не завезла сюди нічого такого, — Кейя схилила голову на м’яке широке бильце дивану. — Можеш посидіти зі мною трішечки, хоч декілька хвилин? Я жалюгідна, знаю.

— Можу побути скільки захочеш, — відповів, а тоді взявши квадратний пуф присів навпроти неї.

— Чому? Чому, Матвію? — на очі знову навернулися сльози і Кейя міцно їх заплющила, давлячи ридання десь вглибині душі.

— Не знаю, — він так часто повторював ту фразу за вечір, що починав вже ненавидіти.

— Не хочу, аби ти запам’ятав Норвегію та Тронхейм оцим, — Кейя вся стиснулася.

— Тронхейм назавжди залишиться для мене сповненим лиш кращих спогадів, — відповів, і насправді не кривив душею.

— Мені жаль. Мені так жаль, — прошепотіла після паузи, ковтаючи солоні сльози.

Матвій нечутно зітхнув, дивлячись на ніжне обличчя, спотворене маскою гіркоти та відчаю, і у грудях боляче обпекло:

— Мені теж.

Минуло хвилин десять чи й більше, Матвій точно не знав, а він все дивився на Кейю. Вивчав риси її обличчя, помітив невеличкий свіжий шрам на долоні, спостерігав, як падала та підіймалася її грудна клітка, вслухався в тихе розмірене дихання та розумів, що настав час йти. Вирішивши, що піти не прощаючись буде найрозумнішим, що він зробить за весь вечір, Матвій вже зібрався підвестися, але завмер, знову глянувши на Кейю. Не роздумуючи нахилився вперед, ніжно прибираючи пасмо волосся, котре неслухняно впало на бліду щоку, і торкнувся вустами її скроні. Міцно заплющивши очі затримав вуста на прохолодній шкірі.