Розділ 17

Нікуди того вечора Василь з хлопцями не поїхали. Допізна займалися перевіркою інструментів для наступного ремонту, а потім Матвій відвіз мікроавтобус на діагностику, котра була обов’язковою після кожного об’єкту. Того не розумів, бо ж з не далекого рейсу повертався і не в далекий рейс на автівці вирушав, але правила фірми були правилами і порушувати їх Матвій не збирався.

Коли повернулися до таунхаузу, їхати кудись в місто нікому вже не хотілося, та й часу не залишалося. Олег сказав, що їм гарненько відпочити треба перед авіарейсом, ретельно скласти валізи, аби проблем не виникло при посадці, а на ранок залишилася ще покупка дрібничок рідним.

Матвій купувати нічого не планував, бо вже давно купив Златі чудового іграшкового поні, а Алісі симпатичний стильний шарф, бо вона їх обожнювала. Решті подарунки мав купити вже в Україні.

Звичайно заснути Матвієві не вдавалося, бо ж ніч перед поїздкою кудись надзвичайно важка для більшості людей. Навіть Олег крутився пів ночі, не знаючи нащо. Василь теж трохи нервував, бо хлопці добряче згуртувалися і здружились за той короткий час, і йому було важко прощатися.

Вранці всі прокинулися на годину пізніше, аніж планували, і від того у таунхаузі зчинився шум та гамір. Олег лаявся на чому світ стояв, Василь гасав по квартирі, перевіряючи чи нічого не забули, бо ж то погана прикмета, а Матвій задумливо стояв біля вікна на кухні і стискав в руках телефон.

Вже декілька разів розблоковував екран та знаходив номер Кейї, але зателефонувати не наважувався. Не збирався казати нічого зайвого, хотів просто запитати, як її рука, сказати, що за дві години його рейс і він не знає, чи ще повернеться у Тронхейм.

Матвій хотів попрощатися.

— Гей! Ти що там завис? Готовий? — запитав Василь. — Нам ще до офісу треба.

— Нащо? — Матвій глянув на нього.

— А чим до Вернеса поїдете? На таксі? Я домовився, що візьму авто і відвезу вас.

— Ти ж наша лапочка, — весело мовив Олег, натягуючи куртку. — Шваґре, гайда! Хутко! Мені ще в місто треба.

— Я готовий, лиш куртку одягну, — Матвій востаннє глянув на телефон й швидко витягнув карту норвезького оператора, міняючи її на свою стару українську. Мить вагався, а тоді обережно поклав її на край кухонного столу і рушив до передпокою, підхоплюючи свою валізу.

В Україні норвезька карта мобільного зв’язку була йому не потрібна.

Кейя звикла до сніжних норвезьких зим, бо народилася та все життя провела посеред них, але таку сніжну зиму навіть вона бачила вперше.

Хуртовина, котра почалася напередодні вночі, не те що не припинилася, вона з новою силою взялася за Тронхейм, перетворюючи його на сніжну пустку. В межах метра ще можна було розгледіти когось або щось, а от далі все закривала синювато-біла пелена: м’яка, пухка й холодна.

Проте навіть така неймовірно різдвяна атмосфера радості в душі Кейї пробути так і не зуміла.

— Щасливого Різдва! — з ванної кімнати показався Альвіс. Одягнутий у свою ідеально випрасувану блакитну сорочку та штани він виглядав більш аніж ошатно. — Це тобі.

Кейя потягнулася на ліжку, накидаючи на піжаму халат:

— Дякую, любий! Я теж маю для тебе подарунок.

Беручи з його рук невеличку коробочку, вона дістала з шухляди приліжкової тумби святковий пакуночок.

— Дякую! Цікаво, що ж там, — промовив зі звичною усмішкою. — О, новий годинник!

— Ти їх любиш, ба більше, здається колекціонуєш, тому я не змогла пройти повз вітрину, на котрій він був, — всміхнулася Кейя, цілуючи його в щоку. — З Різдвом, Альвісе!

— Дякую. Він справді гарний, — Альвіс натомість поцілував її вуста: прохолодно та стримано, як і зазвичай.

— А що ж в мене? — Кейя відкрила свою коробочку, витягаючи на світ Божий красиву золоту підвіску зі смарагдами, у формі Дерева Життя. — Яка краса! Яка тонка робота. Альвісе!

— Подобається? — спитав переможно та задоволено. — З кожним роком догодити тобі стає все важче.

— Дуже подобається, — Кейя вдячно кивнула.

— Що ж! Мені вже час на роботу. Побачимось завтра вранці. Знайди собі заняття і не сумуй, — Альвіс ще раз цнотливо поцілував її й подався до передпокою.

Одягнувши якусь сукенку, бо ж таки свято, Кейя ввійшла на кухню, плануючи зайнятися сніданком. На Різдво вони завжди снідали максимально легко, аби обід перетворити на затяжні посиденьки з плавним переходом у вечерю, але цього року все йшло не так, як завжди.

Кейя якраз дістала з холодильника молоко та традиційне норвезьке печиво, коли на порозі показався Гутфрид, поправляючи свого тематичного різдвяного светра з оленями.

— Привіт, незнайомцю, — мовила з вдаваним докором.

— Люба, не картай мене, бо я й так почуваюся винним, — зітхнув Гутфрид, сідаючи за стіл.

— Навіть не думала, — Кейя взяла зі стільниці святково запаковане у папір з різдвяним малюнком щось. — Щасливого Різдва! Там нічого такого. Купила тоді новий органайзер, бо твій вже страшненький.

Гутфрид розсміявся, цілуючи Кейю в щоку:

— Твій подарунок я залишив на при ліжковій тумбі.

— Люблю тебе, — Кейя міцно обійняла старого. — Повеселись там гарненько.

— Насправді та ретро-вечірка сьогодні, але Брігі про те знати необов’язково, — Гутфрид змовницьки підморгнув.

— Ані слова, — схрестила пальці Кейя.

Після сніданку Гутфрид подався чепуритися до своєї вечірки десь в стінах Тронхеймського університету Природничих Наук, а Кейя зручно всілася на дивані, вмикаючи стару американську комедію.

Хвилин за п’ять не витримавши потягнулася за телефоном та швидко, аби не дати собі передумати, натиснула на номер Матвія. Серце забилося частіше од хвилювання, але наступної миті боляче вдаряючись об ребра притихло — механічний голос оператора без емоційно повідомив, що даний номер більше не обслуговується.

Кейя з відчаєм зрозуміла, що з Матвієм на зв'язок вже не вийде.

Через декілька годин ошатний до кумедного, з прилизаним білявим чубом та облитий елітними парфумами, у вітальні показався Гутфрид.