Розділ 16

Сон не йшов до Кейї. Вона лежала на ліжку, скрутившись у клубочок, і розмірковувала над тим усім, що сталося за день. Відчуття були двоякими і вихром закрутили її підсвідомість.

Одразу після вечері Гутфрид пішов до свого крила маєтку і більше не показувався. В тому, що образився на Альвісові слова Кейя навіть не сумнівалася. Можливо з боку й могло видаватися, що Гутфрид любив невістку дужче, аніж сина, але то було брехнею. Гутфрид безмежно любив Альвіса, просто любити герра лікаря було вкрай важко навіть найріднішим.

Сфокусувавши погляд на золотистому відблиску на темній шибці, Кейя важко зітхнула — якщо Альвіс сказав, що сам підпише всі необхідні папери і відповідно попрощається з майстрами, то їй там робити вже справді нічого. Подумалось, що може те й на краще, може буде краще, якщо вони з Матвієм більше не побачаться, бо ж тоді забути його стане трішки легше.

Кейя гірко всміхнулася — знала, Матвія вже не забуде. Почуття, котрі так стрімко ввірвалися в її серце, вкоренилися там назавжди. А ще Кейя боялася, що тепер не зможе знаходитися у квартирі, бо ж там кожен куточок беззаперечно нагадуватиме про нього. Перед очима хаотично кружляли уривки їхніх розмов, всі спільні моменти, котрі були. Коли в уяві змалювалася сцена, як Матвій шукав свою футболку, а вона тремтячими руками подавала її, до обличчя кров прилила. Досі Кейя просто думала про нього, згадувала його дивовижні очі, милу усмішку, м’який сміх, але тепер все зайшло ще далі. Змушувала себе прогнати картинку його оголеного торсу з уяви і вже не могла. До поколювання в кінчиках пальців хотілося торкнутися його пружної теплої шкіри, хотілося відчути його погляд на собі. Міцно заплющуючи очі Кейя спробувала відтворити в уяві його короткі обійми, коли вони збирали кухонний гарнітур. Так хотілося відчути їх знову ще хоча б раз.

Кейя знала, що не має ніякого морального права навіть мріяти про Матвія, бо він був чужим, належав іншій жінці, кохав іншу. Та й вона сама ж присягала іншому своєю вірністю та любов’ю на вік. Навіть подумати не могла, що колись та обітниця каменем тягтиме її на дно. Не думала, що життя, доля, фатум чи ще там щось, так жорстко з нею обійдеться, пославши таке непомірне випробування.

Завжди, скільки себе пам’ятала, Кейя вважала себе хорошою людиною. Вона любила цей світ, любила людей в ньому, до кожного була прихильною та доброю і ніколи не вимагала того ж у відповідь. Завжди і за все була вдячна Всевишньому. Кейя вважала себе щасливою і нічого особисто для себе не просила. А ще ніколи не хотіла і не брала чужого. Починаючи з чиїхось іграшок у дитячому садочку і закінчуючи хлопцями, котрі зустрічалися з її подругами чи знайомими. Ба більше, Кейя ніколи не зазіхала на хлопців, котрі були у стосунках. Не зазіхала дотепер. Тепер те все здавалося просто смішним. Всі її життєві цінності здавалися до дурного смішними та наскрізь фальшивими.

Кейя відчувала себе брудною від своїх думок, від своїх бажань, від своїх вчинків та слів. Просто відчувала себе брудною до огиди.

Передостання ніч у Норвегії для Матвія минула якось незрозуміло. Він наче й виспався, наче відпочив, наче лишив за дверима кімнати всі думки, але разом з тим у грудях наростала не те щоб тривога, а щось таке незрозуміле і чесно кажучи не дуже добре.

Прокинувся він ще до будильника і підвівшись кілька хвилин сидів на дивані, звісивши ноги на холодну підлогу. Хлопці ще спали, а тих, хто знімав другу половину таунхаузу, Матвій так і не побачив.

Одягнувшись у теплий спортивний костюм та зваривши собі каву Матвій вийшов на веранду і опершись плечем до дерев’яної колони-підпірки вдивився у засніжений ранок. Стало якось дивно, бо він раптом усвідомив, що звик до засніженого краєвиду перед очима, до величезного заводу «Ранхеймський Папір та Дошка», котрий лежав у широкій долині зовсім поряд з їхньою вулицею, до м’якого шуму електробусів неподалік, до неспішних та тихих норвежців поряд. Він починав звикати до життя в Норвегії.

— Добрий ранок, — з дверей показалася кудлата Василева голова.

— Ти чого не спиш? — запитав Матвій з усмішкою. — Я розбудив?

— Ні, я сам прокинувся. Так завжди, коли не треба прокидатись та поспішати, — Василь встав поруч і ковтнув свою каву з розмальованої жовто-блакитним кольором чашки. — Ти засмучений, чи мені лиш видає?

— Ні. Просто задумався. Коли летів сюди, думав не витримаю такої кардинальної зміни обстановки, а тепер…

— Їхати не хочеш? — зрозуміло кивнув Василь.

— Ні, не те, — заперечив Матвій. — Додому я хочу, хочу до родини, просто… Тут все стало таким знайомим та звичним. Все: супермаркети, в котрих купував продукти, електробуси, котрими їздив, вулиці, де ходив, та райони, де вже побував. Навіть…

— Люди? — Василь знову ковтнув кави. — Я знаю, що ти намагаєшся сказати, сам через це пройшов. Я в Норвегії вже другий рік, а на заробітках загалом вже років вісім. Отож є країни, міста, котрі не твої — от не твоє воно, скільки себе не силуй, а є таке, що з першого приїзду розумієш — тут мені буде добре. В Норвегії, в Тронхеймі, мені добре.

— Так, — задумливо хитнув головою Матвій. — Думаю, мені теж добре в Тронхеймі.

— Приїжджай після свят, — після короткої паузи промовив Василь. — Ти знаєшся на автомобілях, то ж спробую знайти роботу, яка більше тобі підходить. Хоч, маю визнати,  ти вже й в ремонтах тямиш.

— Але чому? — всміхнувся Матвій.

— Бо ти хороший хлоп, ось чому, — Василь жбурнув залишки кави у квітник, густо присипаний снігом, і подався назад до будинку.

Матвій з усмішкою простежив за ним, а тоді підніс до вуст свою чашку — кава вже зовсім охолола.

Альвіс приїхав у зазначений час і підписав всі необхідні папери, котрі Василь завбачливо прихопив з офісу. Коли заповнював анкету, морщився і навіть пробурмотів, що то мала робити Кейя, а не він.

За пів години не більше документи були оформлені і хлопці перенесли до мікроавтобуса всі свої інструменти та змінний одяг, котрий брали з собою.