Розділ 15

Кейя схилила голову на білосніжну подушку і глянула на клаптик зоряного неба за вікном лікарняної палати.

— Все добре, фрау Енберг? — у прочинених дверях показалося круглощоке обличчя нічної медсестри.

— Так, — Кейя приязно всміхнулася їй, затуляючи долонею динамік телефону. — Так, дякую.

Жінка кивнула і прихилила двері майже наглухо.

— Кейє? — повторив Матвій. — Що таке?

— Нічого страшного, — відповіла, підтягаючи ковдру до самого підборіддя. — Все гаразд. Дрібнички.

— Ну якщо не хочеш розповісти, тоді, думаю, мені варто побажати тобі гарних снів, — в голосі Матвія звучало щось схоже на розчарування.

— Я тут випадково поранила руку, а ти ж вже знаєш, що в мене з цим є трохи мороки, — видихнула Кейя.

— Ти в лікарні? — у голосі Матвія почулося легке тремтіння.

— Нічого серйозного. Мені вкололи один препарат і до завтра я під наглядом, а вранці додому, — здавалося, вона навіть всміхнулася.

— Як це сталося? — Матвій прихилився чолом до холодної шибки.

— Та не впоралася з чашкою. Матвію, все гаразд, справді, — лагідно мовила. — Вже так пізно, а тобі ж завтра знов працювати.

— Я не втомлений, — промовив. — А от тобі справді відпочивати треба і сил набиратись. Чи що там в таких випадках говорять?! Вибач, я не знаю, що сказати…

— Ти сказав все, що треба, — Кейя стиснула вуста в тонку лінію. — Добраніч і дякую за дзвінок.

— Добраніч, — відповів і швидко додав, — Побачимось!

— Неодмінно, — Кейя заблокувала телефон, обриваючи діалог, а тоді перевернулася на спину, поглядаючи на свою забинтовану долоню. Вже майже не боліло, боліло натомість десь у грудях.

Кейя усвідомлювала, що вже наче ширмою прикривається якоюсь фальшивою дружбою, аби просто почути Матвіїв голос, побачити його хоч на кілька хвилин. І їй дуже хотілося знати, чи усвідомлював те сам Матвій.

Ранок видався похмурим та холодним. Рвучкий вітер, що летів з фіордів, якраз набрав потрібних обертів і жбурляв в лице перехожим колючим снігом. Кожен новий вдих обпікав ніздрі, горло та навіть легені, бо повітря теж стало колючим. Небо нависло над Тронхеймом щільним сірувато-свинцевим покривалом так низько, що здавалося, його можна торкнутися рукою.

Матвій тоді сповна відчув справжній крутий норов Скандинавії та її крижану вдачу. Холод пробивався через шкірянку до самих кісток, пальці на руках замерзли, в горлі пекло і дуже хотілося чогось справді гарячого.

— Хай йому грець! — Олег стрибнув на засніжену землю перед квартирним будинком у Росенборзі. — Яка ж холоднеча смертельна. Ні, такий клімат не для нашого брата однозначно. Ми тут ласти складемо.

— Не все так погано, — всміхнувся Василь. — Просто треба звикнути. А звикати справді довго.

— Потішив, — скривився Олег. — Побіжу до тієї ятки і візьму нам кави. Йдіть, наздожену.

— Не поспішай, — скептично кинув йому Василь. — Минулого разу твій похід на каву затягнувся аж на годину.

Олег махнув рукою навіть не озираючись.

Матвій рушив слідом за Василем до під’їзду, аж раптом побачив як на парковку заїжджає вже знайомий седан. Вуст торкнулася легка півусмішка і Матвій зупинився. Зупинився і Василь, зацікавлено дивлячись на чорний автомобіль. Проте за мить Матвієве обличчя вже набуло звичного вигляду — з автомобілю вийшов Альвіс.

Він повільно та статечно наблизився до них, легко киваючи на знак вітання.

— Герр Альвіс, добрий ранок! — мовив Василь, краєм ока зиркаючи на Матвія.

— Мої вітання, панове, — стримано відповів Альвіс. — Знаю, що фрау Кейя не заїжджала до вас і найближчими днями не приїде, тому вирішив сам побачити, як справи? Ремонт підходить до завершення, я вірно розумію?

— Саме так, — погодився Василь, знов зиркнувши на Матвія. — Залишилася спальня. За моїми розрахунками завтра закінчимо і її. Далі вже лиш текстиль.

— Фрау Кейя займеться цим трохи пізніше, — відповів Альвіс, прямуючи з ними ліфтом нагору.

Матвій відвернув голову до різнокольорових цифр на панелі набору, бо згадав нічну розмову з Кейєю, а ще відчував, що Альвіс його м’яко кажучи дратує. В ньому дратувало все: починаючи від якоїсь сонливої манери розмовляти і закінчуючи тією байдужістю, з котрою говорив про Кейю.

Пройшовши у передпокій, Альвіс розстебнув своє пальто і поглянув на елегантну шафу для верхнього одягу, до якої кріпилася широка тумба під взуття в тому ж стилі. Далі повільно зазирнув на кухню, відчинив декілька шафок, оглянув скляний стіл, поглянув чи надійно закріплений на стіні телевізор, тоді подався до вітальні, паралельно зазираючи на балкон. Вітальня, як і решта квартири, була білосніжною, просторою і акуратною, а м’які  пухнасті меблі лиш додавали затишку. Балкон пустував, проте Альвіс побачив три коробки, схилених до стіни — то ще були не зібрані столик та два крісла з молочного ротангу. На порозі спальні Альвіс зупинився, але заходити не став. Хлопці лиш встигли перенести коробки зі спальним гарнітуром, біля якого зупинився Василь. Матвій же одразу взявся за матову люстру з золотистим напиленням, стаючи біля розкладної драбинки.

— Щось не так, герр Альвіс? — запитав напружено Василь, стежачи за його холодним поглядом.

— Якщо Кейя уявляла це саме таким, то думаю все гаразд. Принаймні з технічної точки зору все так, — відповів скептично, байдуже стискаючи плечима. — Продовжуйте, не буду відбирати ваш час. Завтра заїду та підпишу всі необхідні вам документи і напишу рецензію на фірму та вашу роботу. Вдалого дня!

Альвіс рушив до передпокою і за кілька секунд клацнув замок вхідних дверей.

— Що це було? — Василь розгнівано глянув на Матвія. — Ну не бурмило, га?

Матвій його майже не чув. Звістка про те, що Кейя не приїде, що завтра вони здадуть квартиру не їй, а Альвісу, засмутила дужче, аніж він навіть собі подумати міг.

Вона ж обіцяла йому показати малюнок.

— Цікаво, що сталося з Кейєю, де це вона поділася? — задумався вголос Василь. — Нема радості об’єкт оцьому здавати.