Розділ 14

— Йди до біса, Брігі! — крізь зуби процідила Кейя. — Забирайся зі своїми клятими розмовами, вигадками та іншою ахінеєю, котру несеш. Забирайся до дідька і повертайся тоді, коли тямка з’явиться.

Брігі мовчки відпустила її й рушила з кухні до передпокою маєтку, але на порозі зупинилася:

— А картина?

— Спалю краще, — Кейя на неї навіть не глянула. — Подеру на клапті.

— Я заберу картину, Кейє, — безапеляційно заявила Брігі і рушила до вхідних дверей.

— Ключі у ключниці, — гукнула Кейя й затулила обличчя долонями, все ще стискаючи у правій рушничок. Знала, треба ковтнути таблетку кровоспинного, бо ж самостійно кровотеча припиниться не скоро, але не могла навіть зі стільця встати.

Тиша огорнула маєток і було чутно лиш шум вітру за вікном, тоді почувся свист шин автівки Брігі і знову настала моторошна тиша з поодиноким завиванням, схожим на стогін болі пораненого звіра.

Кейя опустила голову на холодну білосніжну ляду стола й важко зітхнула. Їй теж хотілось вити.

Вітальню закінчили пізнім вечором. Василь двічі телефонував Кейї, питаючи чи не заїде вона хоч на хвилинку, аби поглянути на результат роботи, але Кейя відповіла, що надто зайнята у найближчі декілька днів.

Хлопці трохи розчарувалися, бо вже звикли до її присутності під час роботи, а Матвій запідозрив щось не те. Відчував, щось сталося, але не розумів що саме. На його власне повідомлення Кейя так і не відповіла.

В голові вертілося безліч якихось хаотичних думок: чи таки щось сталося у Кейї по приїзді додому, чи Альвіс образив її якось, чи може він сам образив котрим словом або поглядом, а може вона просто зрозуміла, що більше не цікаво грати в дружбу з заробітчанами.

Матвію почало здаватись, що Кейя, Брігі, Альвіс та й решта норвежців вважають їх насправді чимось на кшталт музейних експонатів, якихось акторів бродячого цирку, або ж диковинкою у зоопарку. Може того Кейя й притягнула з собою Брігі, а та повела їх на коктейлі?! Таке відверто обурювало, ба навіть злило. Ніколи і нізащо Матвій не погодився би бути чиїмось експонатом.

В таких невеселих думках він провів день до вечора, а потім ще й всю ніч роздумував.

Ближче до дев’ятої на відео-дзвінок вийшла Аліса. Розповідала купу свіжих новин: хтось з великої родини заручився, хтось захворів, хтось купив потриманий автомобіль на євробляхах, хтось з друзів на розлучення подав…

Матвій все те слухав спускаючись ліфтом у вестибюль та вийшовши на вулицю і все не міг второпати скільки ж часу провів у Норвегії, що встиг так багато всього пропустити.

— Гей! Котику, ти там чуєш мене взагалі? — спитала врешті Аліса. — Чи я сама з собою балакаю?

— Все чую, — відповів відчиняючи автомобіль та звично сідаючи за кермо. — Чую, просто злегка в ступорі, коли стільки всього сталося.

— Хотів сказати не ступорі, так? — розсміялася Аліса. — Так дивно.

— Що саме? — Матвій всміхнувся, розуміючи до чого вона хилить.

— Відколи ти в Норвегії, я ще жодного міцного слівця не почула, — продовжувала сміятись Аліса.

— То ж добре. Може я тут облагороджуюсь, — розсміявся Матвій. — Повернусь зовсім іншим чоловіком. Ти ще чекаєш, чи може вже знайшла там собі якого козака?

— Ти що п’яний? — Аліса демонстративно покрутила пальцем біля скроні.

— Гаразд-гаразд! — Матвій примирливо звів долоню до неї, іншою стискаючи телефон. — Світло якесь тьмяне в салоні, треба завтра лампочку глянути.

— Ти що там ще й автомобілі ремонтуєш? Матвію, не дуркуй і не будь добряком, за будь-яку свою роботу бери гроші. Не шкодуй тих норвежців, бо тебе ніхто не пошкодує, — наказним тоном мовила Аліса.

Мов легкий порив вітру в уяві знову з’явилася Кейя з коробкою кухонного гарнітуру: усміхнена і якась до щему ніжна.

Матвій кліпнув очима, проганяючи ману.

— Що кліпаєш? Я ж тебе знаю. Ладен всім задурно допомагати, про себе та сім’ю не думаючи, — вела своєї Аліса.

— Нікому я задурно не допомагаю, — врешті відповів. — Я працюю і за свою працю отримую гроші. Все так, як і має бути.

— Ну тоді добре, — заспокоїлася Аліса. — Я вже склала плани на Новий рік і меню на Різдво. Я ж казала, що всіх кличемо до нас?

— Казала, — хитнув головою Матвій. — Ти отримала сьогоднішній переказ?

— Так. А можна я собі до сукні ще й чобітки вже купила? — защебетала Аліса.

— Звісно, сонце, — Матвій кивнув. — Як Златка?

— О, чудово! Мама забрала знову. Мала так любить у них бувати вже. Певне тому, що дід з бабцею весь час її забавляють й виконують всі забаганки, — прощебетала.

— Он як, — Матвій на мить задумався. — Це добре, якщо так. Дідусі й бабусі мають любити своїх онуків. А Златку не любити взагалі не можливо.

— Це точно.

— Мої не заходили? — Матвій помітив, що вже йдуть хлопці і вирівнявся на сидінні.

— Заходили, але я якраз до Урожаю їхала, то ми хвилин п’ять побалакали і все. Навіть чаю не випили.

Матвій спохмурнів:

— Зрозуміло. Гаразд, буду прощатися, бо хлопці вже йдуть, а я за кермом.

— Олежко себе чемно веде? — засміялася Аліса. — Лиш не прикривай його, бо нічого в тебе не вийде. Я за перші дві секунди бачу, коли ти брешеш.

Матвій не зрозумів її гумору: чи то було Алісі смішно, що брат гуляє направо й наліво, чи ж що чоловік брехати не вміє.

— Бувай, сонце. Добраніч! — Матвій вичавив з себе подобу усмішки і вимкнув виклик.

— З ким теревениш? — Олег сів поруч з ним. — З коханою дружиною?

— Уяви собі! — відрізав Матвій. — І тобі раджу потеревенити зі своєю.

— В яблучко! — засміявся Василь, сідаючи біля дверей.

— В яблучко, — перекривив його Олег. — Побачив би я тебе…

— От того я й неодружений, — стиснув плечима Василь.

— Може пива візьмемо? — змінив тему Матвій, проїжджаючи повз одноповерхову видовжену будівлю з величезними вітринами та неоновими вивісками зі всіх боків.

— Можна, — підтримав Василь, — а ще давайте рибки якоїсь.