Розділ 11

— Не розумію, що зі мною коїться. Не можу дати тому якусь чітку назву. Не знаю, що сталося, але щось сталося, — Кейя розпачливо глянула на Брігі, а тоді знову перевела згаслий погляд до вікна. — Нещодавно все було як зазвичай. Все було по поличкам. Все було правильно. А тоді ми з Альвісом поїхали на зустріч з майстрами на нашу квартиру. Альвіс за звичкою поводився зверхньо та непривітно і я втрутилася, бо хлопці нічим йому не завинили.

— Так, ти любиш рятувати всіх і від усього, — скрушно хитнула головою Брігі. — Навіть на шкоду собі.

— Альвісу ремонт, та й квартира загалом, не цікава, Гутфрид в тому мало що тямить, тому я взяла всі обов’язки на себе. Навідувалася до них, цікавилася робою, узгоджувала всі робочі питання, інколи завозила каву та розважала балачками. Вони хороші хлопці, направду Брігі.

Брігі лиш мовчки кивнула:

— Звідки? Наскільки мені відомо, у фірмі Ханса працюють багато вихідців з центральної Європи, бо в нього контракт з польською фірмою-посередником по підбору персоналу.

— Вони з України, — Кейя перевела подих. — Не знаю, чи ти чула про таку країну.

— Продовжуй, люба, — Брігі стиснула в руках свою філіжанку, але вона вже давно була холодною.

— Одного звуть Василь, він наче старший у них: приємний, веселий, товариський. Другого звуть Олег: типовий бабій, масними жартами котрого за кілометр чути. А третій... Третій Матвій: дещо стриманий, серйозний, відповідальний, тактовний… Я пройнялася до них чогось дружбою, не знаю чому.

— Бо ти любиш допомагати всім і всюди, — перефразувала саму себе Брігі. — А ще ти хороша і чуйна людина, на котру герр лікар не заслуговує.

— Так, мабуть, — Кейя розсіяно хитнула головою. — Якось зламався седан. Я вже думала, Альвіс мене вб’є за те, але Матвій за кілька хвилин полагодив його і не взяв за роботу жодної крони, я була вражена тим. Вражена настільки, що запросила його на каву. Сюди, за наш столик.

Брігі простежила за обличчям Кейї, помічаючи зрадливий рум’янець на блідих щоках, але нічого не сказала на те.

— Він сприйняв все за жарт і дуже здивувався, коли зрозумів, що я всерйоз. Ми просиділи тут аж декілька годин, але я навіть не помітила, коли вони збігли. А вчора… Хлопці загуляли і покинули його напризволяще. Коли я приїхала поглянути на кухонний гарнітур, він був геть розгубленим, а коли Альвіс зателефонував і сказав, що має заїхати ввечері, аби поглянути на вже готову кухню, Матвія огорнув такий розпач, що в мене серце стислося. Я взялася йому допомагати.

— Ти що? — очі Брігі округлилися від подиву.

— Я допомагала йому тягати й збирати шафки. Тому й знову почалася та клята носова кровотеча, через котру оскаженів Альвіс.

— Кейє! — тільки й мовила Брігі.

— Нічого з собою не могла вдіяти. Мені було боляче бачити Матвія таким, мені хотілося йому допомогти, мені хотілося бути поруч з ним. Мені з кожним днем все дужче хочеться бути поряд з ним, хочеться бачити його, хочеться чути його голос з таким м’яким незвичним акцентом, хочеться говорити з ним і байдуже про що. Брігі, я не знаю, що зі мною, — Кейя повільно заплющила очі. — Господи! Я заміжня жінка, а він одружений і в нього є маленька донечка. Брігі, скажи, що це все швидко минеться, що моя свідомість просто змішала два почуття в одне, скажи…

— На картині його очі? — Брігі стиснула її руку.

Кейя мовчки кивнула.

— Ой, дівчинко! — Брігі сумно зітхнула. — Мені так жаль.

— А мені як жаль, Брігі, — видихнула Кейя, розплющуючи повні сліз очі. — Як до болю жаль мені!

Дуже швидко Матвій зрозумів, що Тронхейм хоч і справді місто невелике за європейськими мірками, але все ж за рідну Вінницю точно вдвічі більше. Засніжене й вже ошатно вбране до прийдешніх свят, воно спокійно лежало розділене грайливою Нідельвою, мовби знаючи, що без жодних слів прекрасне і по-королівському величне.

Окрім Доків Купців Тронхейм мав чим похизуватися та що показати, але Матвій знав, що без гіда поруч мало що зрозуміє і мало що сам знайде з допомогою лиш путівника. Прогулявшись серцем міста під назвою площа Торвет та випивши філіжанку кави неподалік, Матвій зробив декілька фото й одразу ж відправив їх Алісі. А тоді зручніше закинув рюкзак на плече й подався до найближчої автобусної зупинки.

З неба посипав мілкий сніжок, а в спину відчутно вдарив жорсткий північний вітер. Матвій підтягнув комір куртки і дістав з кишені навушники, під’єднав їх до телефону та ввімкнув програвач. Рішення покататись електробусом та побачити увесь Тронхейм під звуки улюбленої музики було спонтанним, але для Матвія всі спонтанні рішення завжди закінчувалися вдало.

Увесь Тронхейм, не лише славнозвісні Доки, виявився строкатим та різнокольоровим. Мабуть так норвежці компенсували сірість неба, котра супроводжує їх більшу частину року. Проте неможливо було не відмітити, що поряд з яскравими будівлями сучасності досить гармонійно вживалися й статечно-сірі, готичні будівлі минулих віків. Матвію вони чогось нагадували кам’яних охоронців всіх таємниць норвезької сивої давнини.

Матвій ніколи не любив історію і не вбачав у ній нічого цікавого. Між вибором прогулянки з історичним нахилом та шашликами на природі в компанії друзів, однозначно обрав би друге, але Тронхейм його справді вразив. Може справа була в якомусь меланхолійно-депресивному настроєві, може врешті все ж прийшло справжнє розуміння того, що він за тисячі кілометрів од дому, а може цікавість до історії в ньому пробудила Кейя.

Матвій зачудовано дивився на безкрайні води, величні гори, фантастично красиві фіорди, котрі мов грізні вікінги оточували древнє місто конунгів, і аж подих перехоплювало.

— А ти б зміг покинути свою країну назавжди?

Матвій задумливо прихилився чолом до вікна. Те питання Кейї раптом набуло якогось геть іншого, куди глибшого значення. Справа ж не лише в країні, як частинці якоїсь території, а в людях, котрі поруч, у почуттях, котрі вирують в душі там.