Розділ 10

На годиннику виднілася майже дванадцята ночі, а на кухні маєтку Енбергів досі горіла лампа. Кейя сиділа за барною стійкою і вертіла в руках телефон, час від часу поглядаючи у вікно. Гутфрида відіслала спати десь годину тому, а от сама знала, що до власної спальні не піде. Принаймні не сьогодні.

В голові стільки всього переплуталося, що та, здавалося, от-от лусне. Всі видимі й не видимі біди окільцювали Кейю і погрожували стиснути мов повітряну кульку: проблеми з Альвісом, проблеми зі здоров’ям, проблеми з натхненням, проблеми з замовниками, а ще ж додався Матвій.

Кейя труснула головою, знову глянувши у вікно. Чи була вже сонна, чи то просто свідомість зіграла у дуже злий жарт, але у відображенні за своєю спиною чітко та яскраво побачила Матвія. Серце раптово пропустило один удар, а тоді забилося десь у горлі. Кейя різко повернулася, ледь не впустивши телефон, але звісно ж позаду неї нікого не було.

— О, Боже! — прошепотіла у відчаї. — Боже, ні! Чому? Нащо?

І поки ставила собі ті питання, пальці вже натискали кнопку виклику його номеру. Вона не хотіла того, не знала, що казатиме, бо ж не планувала розмови, сподівалася, що він просто не прийме виклик.

— Так, — голос Матвія прозвучав сонно і дещо спантеличено.

Кейя затисла рота долонею, намагаючись опанувати себе, але нічого не виходило. Уява вже малювала його на ліжку у якомусь маленькому таунхаузі десь на окраїні Тронхейму: досі сонного, затишно теплого, трохи скуйовдженого, але вже до щему близького.

— Кейє, щось сталося? — промовив, не дочекавшись відповіді.

Зачувши своє ім’я, Кейя глибоко втягнула в себе повітря:

— Я… Я хотіла дізнатися, чи повернулися хлопці.

— О! — в голосі його прозвучали здивовані нотки.

— Пробач, що телефоную так пізно. Ти втомився і не дивно, що заснув, а я… Я просто… — Кейя знову змовкла, розуміючи, що виставляє себе посміховиськом тими вчинками та недолугою поведінкою. — Я...

— Все добре. Василь телефонував дві години тому і сказав, що завтра зранку вони будуть на квартирі. З ними все в порядку, — Матвій нечутно зітхнув, — з ними обома.

 — Я рада, що все добре. Хвилювалася, аби не сталося якогось лиха, — стишила голос, роззираючись вглиб маєтку.

— Так, я теж, — Матвій прочистив голос, проганяючи рештки сну. — А ти як?

— Я? — Кейя знову відчула, як на очі навертаються сльози і кухня починає розпливатися. — Я чудово.

— А по голосу не скажеш, — раптом теж стих і він.

Кейя затисла зубами кулак, щосили стримуючи сльози, що мов навіжені рвалися назовні десь з самого серця:

— Ні. Все гаразд.

— Як твоє натхнення? Направду досі не розумію, як тобі з ним допоміг, але це прекрасно. Отже ти знову малюватимеш?

Кейя не почула, а шкірою відчула, що в ту мить Матвій всміхнувся. Вона уявила ту усмішку і жахнулася, бо за такий короткий час зуміла вивчити до дрібничок його обличчя: ледь помітну родимку на правій щоці, легкі лінії носо-губних складок, чіткий контур акуратних вуст, на диво довгі темні вії і дивовижні блакитні очі, котрі нагадували шалений вир, що затягує без жалю.

— Я знову малюватиму, — врешті відповіла.

— Це дуже добре. Ну що ж… — Матвій тактовно змовк.

Кейя розуміла, що треба завершувати розмову, але десь від серця линув безмовний жалібний голосок, котрий благав Матвія не прощатися, поговорити ще хоч хвилинку, побути з нею ще хоча б мить.

— Ти зараз малюєш? Тому досі не спиш? — спитав.

— Так, — і очі Кейї раптом зблиснули шаленими вогниками, мовби підсвічуючись з середини. — Так, малюю!

— Я справді радий, — мовив ще тихше, наче боявся, що його почують. — А покажеш мені той малюнок, коли закінчиш?

— Неодмінно покажу, — Кейя всміхнулася крізь сльози. — Дякую тобі.

— За що? — здивувався.

— Просто за те, що ти є, — Кейя міцно заплющила повіки, бо по щокам знову потекли сльози.

— О! — Матвій зворушено зітхнув, а тоді зненацька запитав. — Ти плачеш?

— Добраніч, Матвію, — Кейя миттєво вимкнула телефон і похапцем кинулася в ангар, котрий розташовувався одразу за гаражем.

Вона не звернула увагу, що досі одягнена в одяг, не призначений для художніх фарб, що у тонкій блузі та домашніх капцях крокує морозяної ночі по снігу, набираючи його всередину тих капців. Все було неважливим.

Ввімкнувши лампу, Кейя кинулася до чистого полотна, котре було закріплене на мольберті, і схопила палітру з фарбами, за мить жбурнула її у смітник і дістала нову. Не роздумуючи взялася за мастихін і зробила перший мазок. Обличчя пашіло від хвилі колосального натхнення, очі досі сяяли шаленим блиском, а витончені руки творили на мольберті щось неймовірне, щось нове, щось досі Кейєю не мальоване.

Коли за вікном почало ледь сіріти і Кейя глянувши на телефон побачила, що без чверті п’ята, зрештою випустила мастихін, розминаючи втомлені напружені пальці. Звівши погляд до картини завмерла, бо не вірила, що то сама намалювала.

На темному, наче нічному фоні були зображені неймовірно красиві, блакитні чоловічі очі.

— Коли я сказав, що мене не обходить, де і чим ви займаєтесь у свій вільний час, я й мав на увазі саме вільний час, — голос Матвія звучав жорстко, а погляд був твердим, мов криця. — Ви маєте розуміння, що таке «вільний час» і чим він відрізняється від робочого? Що, дах обом зірвало?

— Матвію, брате, — почав Василь, ніяково переступаючи з ноги на ногу. — З нами пригода одна сталася…

— Та мені начхати, що з вами сталося! — відрубав Матвій. — Я не збираюся тягти всю роботу, поки ви обидва будете десь волочитись. Затямте собі, що я не ваша робоча конячка!

— Шваґре, пробач, — Олег ступив крок вперед. — Так, ми вчинили по-свинячому, але не планували того. Чесно! Не знали, що напередодні ввечері випиваючи в одному барі в компанії двох гарненьких дівчат, на ранок опинимося аж десь під Бергеном. То не дівки, а справжні валькірії якісь.