Розділ 8

Квартира Енбергів залишалася порожньою. Жодних змін після того, як Матвій покинув її вчора, не було, жодних слідів Василя та Олега теж.

Роздратовано роззираючись навкруги Матвій витягнув з кишені телефон, але телефонувати жодному з хлопців все ще не хотів. Така поведінка була цілком передбачувана для Олега, але аж ніяк не для Василя. За той час, що Матвій був з ним знайомий, хлоп показав себе серйозним, надійним та відповідальним. Не хотілося вірити, що так зване перше враження виявилося помилковим.

Розуміючи, що начхати на роботу та податися назад до Ранхейму не може, Матвій швидко переодягнувся в робочі джинси та футболку і взявся до роботи. В той понеділок вони мали закінчити всі нюанси з кухнею та починати встановлювати кухонний гарнітур, котрий вже очікував на меблевому складі десь на іншому кінці Тронхейму.

Гарнітур враз створив асоціацію з Кейєю, котра точно буде при тому присутня, і Матвій відчув зовсім легкий холодок десь за грудиною. Чогось почувався винним перед нею, чогось було соромно, чогось було ніяково і Матвій все не розумів, чого так багато отих «чогось». В думках виринули слова Аліси про норвезьку кралю і Матвієва ніяковість вдарила з новою силою.

— Яка дурня! — пробурмотів собі під ніс, прикручуючи одну з розеток на робочій стіні. — Я не зробив нічого осудливого. Я просто випив кави з людиною, котра мені приємна, та й по всьому.

Почувся ненав’язливий стук у двері і Матвій здивовано глянув на годинник. Поспішно відчиняючи двері побачив молодого хлопця у робочій формі з емблемою відомого скандинавського меблевого конгломерату.

— Вітаю! Доставка кухонного гарнітуру та стола зі стільцями, — мовив приязно  хлопчина.

— Вже? — Матвій трохи розгублено почухав потилицю.

— Понеділок, одинадцята година. Прошу розписатись ось тут.

— Так, звісно, — Матвій намалював якусь недолугу карлючку, бо почав писати власний підпис кирилицею. — А є кому допомогти занести все, бо я сам?

— Герр, наша доставка у квартиру, за вами лиш установка, — хлопчина рушив до ліфту.

— Хоч щось, — Матвій повернувся назад на кухню, залишаючи вхідні двері відчиненими, та взявся швидко збирати свій інструмент до чемоданчика — він майже закінчив усе, що мав зробити.

За хвилин п'ятнадцять троє дужих широкоплечих хлопів занесли всі двадцять дві прямокутних коробки і одну довжиною десь під два метри, зачекали, поки Матвій перевірив скло до навісних кухонних шафок, а тоді чемно попрощавшись подалися з квартири.

Матвій задумливо присів на підлогу і поглянув на купу коробок, міркуючи, що ж йому робити далі. Теоретично міг почати збирати гарнітур і без допомоги Василя та Олега, фактично такого ніколи не робив, за виключенням хіба-що допомоги збірнику власної кухні вдома. Але ж то таке, а це цілий шведський кухонний конструктор.

Знову витягнувши з кишені телефон Матвій повертів його в руках, а тоді все ж зателефонував Василеві. З динаміка нічого окрім довгих дратівливих гудків не чулося і Матвій почав злитися. Після трьох порожніх дзвінків Василеві зателефонував Олегові, але там ситуація була ще гіршою — телефон знаходився за межами норвезької досяжності.

Розізлившись не на жарт Матвій витягнув з Василевої сумки, котра була схилена в кутку передпокою, пластикову теку з паперами їхньої фірми та відшукав номер телефону Кейї. Вагався довгенько, навіть відставляв телефон зі вже збереженим номером, повертаючись до коробок, але врешті все ж натиснув виклик.

— І я це зробила, — Кейя плечем притисла телефон до вуха та визирнула у вікно, обережно складаючи білосніжний посуд на сушарку.

— Повірити не можу, — розсміялася Брігі, але одразу ж надала хрипкому голосу серйозності. — І як почуваєшся?

— Сама не розумію. Свою розпочату картину я викидала на смітник вперше, — стиснула плечима Кейя, наче Брігі її бачила в ту мить, і враз перехопила телефон в долоню. — Гордо запхала її до контейнера, а тоді подалася назад додому. Думаю, вже всі сусіди побачили, чим займалася фрау Енберг після того, як герр Альвіс поїхав до лікарні.

— Боже, Гутфрид досі співучасник твоїх витівок! — Брігі знов засміялася. — Обожнюю його за це. І за все інше теж.

— Так, без нього я б точно на це не наважилася і та картина б мучила мене, допоки я б не вкоротила собі віку.

— Нащо таке кажеш? — Брігі спохмурніла.

— Не така вже й погана ідея.

— Поговори мені ще! Давай краще пообідаймо разом. Зустріньмося десь за годинки дві у Ліллебакерні, а тоді подамося до Музею Мистецтв. Давненько ж ми там не були, — запропонувала Брігі.

— Сиплеш сіль на рану, так? Музей Мистецтв? — Кейя закотила очі, а тоді глянула на дисплей телефону. — Брігі, я зателефоную пізніше. Невідомий номер на лінії.

— Через дві години.

— Гаразд, — Кейя перемкнула лінію. — Слухаю. Хто це?

Після нетривалої паузи чоловічий голос відповів:

— Кейє, привіт, це Матвій.

В грудях її на мить стало млосно та гаряче, а тоді по-справжньому морозно:

— Привіт.

— Щойно доставили кухонний гарнітур. Я закінчив підготовку і можу починати збирати його за планом, котрий залишив кур’єр, чи ти плануєш контролювати збірку та установку сама? — запитав цілком буденно.

Кейя ковтнула в’язку слину, а тоді міцніше стиснула телефон, заплющуючи очі.

— То як? — Матвій прочистив горло. — Кейє, ти чуєш?

— Так. Так, чую. Я… Я не знаю. Я… — а далі язик влаштував їй бойкот, бо казати наступне Кейя не планувала зовсім. — Заїду через хвилин п'ятнадцять. План саме такий, як я хочу, але все ж… Все ж я…

— Ти господиня і мусиш все побачити сама, — допоміг Матвій, розуміючи, що щось не те.

— Дякую за дзвінок, — Кейя поглянула на дисплей, лиш губами промовляючи його номер, а тоді перервала діалог.

Наступні двадцять хвилин за котрі Кейя приймала душ, одягалася та їхала до Росенборгу видавалися вічністю. Як і ввечері напередодні руки її тремтіли, а шлунок скручувало у тугий вузол кожен раз, коли згадувала про Матвія. Коли за рогом показався багатоквартирний будинок, де була її майбутня домівка, здалося, що всередині все перевернулося так, наче вона на американських гірках, а не за кермом свого седану.