Розділ 7

Першим на наручний годинник глянув Матвій. Здивовано вигнувши брови він перевів погляд на Кейю.

— Котра вже? — спитала вона.

— За чверть дев’ята, — Матвій ніяково всміхнувся.

— Котра? — прийшла черга й Кейї вигинати витончені брівки. — Справді?

— Та здається, — Матвій повільно стиснув рюкзак, котрий лежав поряд з ним на диванчику. — Сам не помітив, як збігли ці години.

Кейя повільно звелася на ноги, беручи сумочку та дістаючи гаманець.

— Дозволь мені, — Матвій швидко кинув на стіл декілька купюр.

— Ти що! Це ж я тебе запросила, я пригощаю, — запротестувала вона.

— Ти запросила на одну філіжанку, а решта всі мої, — Матвій раптом опустив долоню на її тендітну руку і майже пошепки повторив. — Дозволь мені.

Розгублено ковтнувши Кейя опустила сумочку і ледь помітно кивнула.

Мовби згадавши щось вкрай важливе, Матвій швидко відступив хапаючи шкірянку і озирнувся в бік дверей:

— Дякую за дружню розмову і за стільки всього корисного, що ти розповіла про Тронхейм та Норвегію в цілому. Мушу поспішати, бо хлопці сказали, якщо не встигну на електробус до дев’ятої, до таунхауза дістатись стане проблематично.

Мить Кейя розгублено дивилася на нього, а тоді підхопивши своє пальто рушила слідом:

— Матвію, зажди! Я на авто. Підвезу тебе додому.

— Це вже буде нахабством з мого боку, — Матвій пропустив її на вулицю, галантно притримуючи важкі двері.

— Припини, — Кейя всміхнулася, але все ще якось розгублено. — Мені зовсім не важко, а ти на зупинці замерзнеш в очікуванні.

Матвій вагався, це було помітно по його обличчю неозброєним оком. Кейя відчула в душі якесь дивне неприємне сум’яття, очікуючи на його відповідь. Та відповідь раптом стала для неї чогось надважливою.

— Мені справді незручно, Кейє, — врешті стиха відповів. — У тебе через це проблем з Альвісом не виникне?

Обоє відчули як кров прилила до обличчя після того питання.

— Хіба я роблю щось погане? — в горлі Кейї пересохло. — Я просто…

Слова закінчилися і Кейя змовкла, безпорадно кліпаючи довгими чорними віями.

— Гаразд, — видихнув Матвій, чіпляючи на обличчя безтурботну, але наскрізь фальшиву усмішку, — поїхали.

До Ранхейму їхали мовчки, а ніяковість ситуації, котра висіла в салоні, здавалося, можна було помацати пальцями. На щастя крізь радіохвилі горланив якийсь норвезький рок-гурт і обоє робили вигляд, що вслухаються в кожен рядок пісні.

Коли врешті автомобіль опинився на території Ранхейму, Матвій пояснив куди їхати і до самого таунхауза знову не зронив і слова.

— Тут? — врешті запитала Кейя.

— Так, — Матвій знов фальшиво всміхнувся. — Тут ми з хлопцями й мешкаємо. Нічогенько, скажу, живемо. Мені навіть подобається.

— Матвію, — серйозно мовила Кейя, — якщо я тебе образила чимось чи змусила до чогось такого, що суперечить твоїм внутрішнім принципам, пробач.

Матвій завмер, тримаючи руку на ручці дверцят, але обернутися до неї не наважувався.

— Пробач. Я нічого дурного не хотіла, — здавлено додала і стихла.

— Все гаразд. Все добре. До зустрічі, — мов ошпарений, кинувся Матвій з автомобіля не бачачи перед собою нічого окрім білих стін таунхауза. Поспішав до нього, мовби то була неприступна цитадель, котру ніколи й нікому не взяти штурмом.

Чогось у Кейї трусилися руки. Вона все сильніше стискала кермо, бо здавалося ще мить і воно вислизне з пальців, все пильніше вдивлялася на гладку дорогу перед собою, все важче і важче дихала, бо повітря стало якимось колючим.

Коли врешті дісталася маєтку та залишила автомобіль у гаражі, зупинилася на широкій під’їзній алеї поглядаючи у вікна, де вже розсіювалося тепле жовтувате світло — Альвіс був вдома.

Притиснувши тремтячі долоні до грудей, Кейя так шумно втягнула в легені повітря, що крила носа задріботіли. Перед очима досі стояла картинка з кав’ярні: яскраві вогні на Нідельві, приємна напівтемрява приміщення і Матвієве задумливе обличчя.

Кров прилила до обличчя вкотре за той вечір, а по спині повільно скотилася крапелька холодного поту.

— Кейє, люба, то ти? — десь від бічної хвіртки почувся голос Гутфрида. — Що ти там робиш?

— Я… — голос зрадницьки затремтів. Вона знову глибоко вдихнула, а тоді опанувавши себе продовжила. — Я щойно повернулася з квартири. Зі мною якась маячня відбувається.

— Чому? — стискаючи повід свого ретривера Гутфрид порівнявся з нею.

— Бо я не можу малювати. Уявляєш? — Кейя зітхнула. — Якась маячня!

В душі раділа, бо хоч щось з тієї відповіді було правдивим.

— Я вважаю, ти маєш залишити ту картину і почати нову. І не дивись так, наче я несповна розуму. Ти маєш почати щось інше, щось нове, щось таке, чого ніколи ще не робила. Берись за те, що здається найважчим, ба навіть нездійсненним, і тобі неодмінно все вдасться, — цілком серйозно відповів Гутфрид. — А те полотно можеш жбурнути в Нідельву.

Кейя розсміялася, лагідно беручи його за плечі:

— Герр Гутфрид, а я ж вважала вас законослухняним громадянином.

— Ха! Я такий і є, — він ніжно поплескав по її долоні своєю і рушив у бік парадних дверей.

— Альвіс вже повернувся, — раптом тихо мовила Кейя.

В ту ж мить двері відчинилися і на порозі показалася висока чоловіча постать.

— Я вже збирався телефонувати, — звичним тоном промовив Альвіс, пильно дивлячись на Кейю. — Де ти була?

— Люб’язно погодилася скласти мені компанію на прогулянці з Бобо, — відповів Гутфрид, заходячи у передпокій.

— Добре провели час? — Альвіс взяв від Кейї пальто і торкнувся прохолодними вустами її щоки. — Пахнеш кавою.

— Ятка на набережній врешті навчилася готувати непоганий напій, — й оком не моргнув Гутфрид, знімаючи взуття.

Альвіс глянув на нього:

— Ти ж не п’єш каву, тату.

— Але це не означає, що не можу насолодитися її ароматом, — Гутфрид рушив у бік кухні. — У мене розігрався вовчий апетит, люба.