Розділ 6

Вид на Нідельву справді був іншим на відміну від родинного маєтку Енбергів, де її майже не було видно. Певне справа була в тому, що район Росенборг знаходився дещо далі і ще мало значення розташування квартири. Проте навіть приголомшливий краєвид не допоміг Кейї зробити більше трьох незначних мазків. Роздратовано зітхаючи і потираючи очі, вона оперлася на ковану решітку високої огорожі балкону й вдивилася у далечінь. Шум міста заспокоював, але разом з тим трохи нервував, бо не давав зосередитись. Треба було справді шукати натхнення деінде, точно не у Тронхеймі, а десь посеред Тронхеймс-фьорду, десь за містом.

Кейя потягнулася до кишені за телефоном й набрала номер Брігі, але краща подруга знаходилася за межами досяжності і Кейя скрушно запхала телефон назад.

Час знову було згаяно.

— Мені сьогодні раніше треба, — багатозначно всміхнувся Василь. — Ви не проти?

— Де там, — підморгнув Олег. — Тебе до вечері не ждати?

Василь стиснув плечима:

— Я холостяк, тому маю право.

Матвій всміхнувся.

Зиркнувши на Матвія, Василь зніяковіло продовжив:

— Слухай, Олеже…

— Та кажи вже! Ми ж з ним домовилися, — теж глянув на Матвія Олег.

— Тебе теж запрошено, — Василь розгублено кліпнув.

— Он як, — Олег замислено пожував внутрішній бік щоки. Здавалося очікував, що ж на те скаже Матвій.

Певне зрозумів ситуацію і сам Матвій, бо опустивши шуруповерт поглянув на них. Обидва виглядали в ту мить мовби пустотливі дошкільнята.

— Слухайте, мене не обходить, чим ви займаєтесь у свій вільний час, направду. Маєте справи, то йдіть і займайтеся ними, — врешті мовив.

— Брате, я в боргу не залишусь, — всміхнувся Олег. — Це просто…

— Мене не обходить, — обірвав його Матвій. — Справді не обходить.

— До Ранхейму курсує електробус, тому дістанешся без проблем. Головне, аби не пізніше дев’ятої, тоді вони рідшають, — додав Василь.

— Гаразд. Закінчу тут все і піду, — байдуже кивнув Матвій.

— Кейї казатимемо? — Василь зиркнув на балкон. — Як на те, вона сьогодні тут.

— Я скажу, — відповів Матвій, — а може вона й уваги не зверне.

— Вона завжди прощається, коли йде, — нагадав Василь.

— Щось вигадаю, — Матвій схилився до шуруповерта.

— Ми твої боржники, — повторив Олег, змовницьки підморгнувши йому.

Матвій навіть не глянув їм вслід, знову вмикаючи інструмент.

Сховавши інструменти до свого чемоданчика й віднісши його та мольберт до вхідних дверей, Кейя пішла на кухню, аби попрощатися з хлопцями. Ступивши на поріг роззирнулася, бо нікого окрім Матвія не побачила. Він тримав в руках шуруповерт, кріплячи широкий карниз до стелі над вікном. Цілком заглиблений у свою роботу та заглушений шумом інструменту навіть не чув, що вона зупинилася на порозі й зацікавлено стежила за його руками з чітко окресленими венами.

Матвій був нижчим за Альвіса і певне дужчим, а ще в ньому відчувалася якась незрима міць. Те притягувало, змушувало затримувати погляд на кожному неспішному рухові, на спокійному вдихові-видихові, на його зосередженому й безсумнівно привабливому обличчі.

Матвій обернувся так несподівано, що не залишив Кейї жодного шансу напустити на себе звичний вигляд. Вона зніяковіло ковтнула, а тоді легко всміхнулася. На диво Матвій всміхнувся у відповідь.

— Зайшла попрощатися, бо їду вже, — промовила, ховаючи руки до кишень джинсів.

— Вдалося зробити все, що планувалося? — спитав Матвій, накручуючи шуруп, але той чогось ковзнув крізь пальці і впав на підлогу.

— Де там, — Кейя підхопила шуруп і витягаючись на пальцях ніг подала його Матвію. — Навіть десятої частини не зробила. Прокляття якесь.

Матвій дещо схилився на драбині беручи шуруп і раптом торкнувся її холодних пальців своїми. Мов обпікшись відсахнувся назад:

— Дякую. Дуже шкода, що так.

— О, та все гаразд! — Кейя всміхнулася. — А де всі?

— Вони мусили піти швидше, але я вже закінчую те, що мало бути зроблено сьогодні, — дещо винувато відповів Матвій.

— Так, звісно. Недільний вечір… Тобі теж вартувало б закінчити швидше, — ствердно кивнула Кейя.

— Я нікуди не поспішаю, — Матвій швидко вкрутив останній шуруп і спустившись з драбинки поглянув на роботу. Здавалося, залишився задоволеним.

Мить Кейя вагалася, а тоді раптом мовила:

— То як щодо кави? Я ж обіцяла.

Матвій здивовано глянув на неї, помічаючи як бліде обличчя враз прикрасив рум’янець:

— Я думав, та кава сьогодні якраз і була.

— Я обіцяла каву лиш тобі, — відповіла, червоніючи ще дужче.

Матвій мовчки дивився на неї, нічого не кажучи у відповідь.

— Нічого такого не подумай, просто я… Я ж справді обіцяла, — скоромовкою заговорила Кейя і Матвію довелося напружитись, аби її зрозуміти, бо до англійської враз додався відчутний норвезький акцент. — Такий чудовий недільний вечір. Я вирішила, якщо ти вільний, ми могли б випити по філіжанці кави й побалакати. Мені цікава твоя країна, бо я за кордоном жодного разу не була. Якщо не рахувати Фінляндію. Не питай, то бурхлива молодість.

На якусь мить Матвій завагався, ще мить зважував свою відповідь, а тоді з усмішкою мовив:

— А от про Фінляндію та бурхливу молодість не відмовився б послухати. І нічого такого я не подумав.

— О! — прийшла черга вагатися та зважувати слова Кейї. Здавалося, вона насправді не очікувала, що Матвій погодиться. — Тоді чудово. Ти… Тобі переодягнутися треба, так?

— Це займе кілька хвилин, — відповів, оглядаючи свою футболку та штани.

— Добре, я тоді… Я зачекаю, — геть знітившись Кейя знову всміхнулася і подалася кудись в бік вітальні.

Матвій провів її довгим розгубленим поглядом, а тоді рушив до ванної кімнати.

— Що це було? — спитала саму себе Кейя, всівшись за кермо седана і повільно опустила голову на руки. — Ти що робиш? Що ти робиш, дівчино?