Розділ 5

Нічого про запрошення на каву Матвій хлопцям не сказав. Не тому, що відчував якусь провину стосовно цього, а тому, що сприйняв все за жарт, чи думав, що сприйняв. Звичайно ж Кейя не могла запрошувати його на дружню каву, бо він був її найнятим робітником, бо між ними існувала відчутна статусна прірва, бо і вона і він були одружені, бо…

Матвій раптом зловив себе на думці, що неумисно надав тим словам жінки занадто багато сенсу, котрого там насправді не було.

Труснувши русоволосою головою Матвій відігнав від себе зайві думки та сів за кермо автомобіля, очікуючи на хлопців. З самого ранку Василь та Олег про щось сперечалися і гиркалися, але Матвій не міг второпати, чого саме. Щось з перших днів роботи у квартирі Енбергів для тих двох пішло не так, на якийсь час воно затихало, але потім все одно вибухало черговою сваркою. Спочатку Матвій думав, що причина в ньому: завжди, коли з’являється третій, незалежно від ситуації, починаються проблеми. Проте досить швидко Матвій зрозумів, що справа геть не в ньому. Лізти не в свої справи він ніколи не любив, тому намагався триматися осторонь та мовчки спостерігати.

 — Отже дамочка сьогодні буде тут? Увесь день, шваґре? — запитав Олег, коли вони врешті зайшли до квартири.

— Звідки йому знати, він що питав? — гаркнув Василь, стягуючи свою футболку.

— Міг і спитати, — пробурмотів Олег, одягаючи старі спортивні штани.

— Нащо? Щоб у її гарненьку голівку закралися якісь сумніви стосовно нас? — гнівно глянув на нього Василь. — Досить вже твого пива.

— Та ти вже дістав з тим пивом, — зціпив зуби Олег.

— Хлопці, припиніть, — врешті примирливо мовив Матвій. — Не треба оцього. Ні до чого воно.

Василь подався на кухню, мигцем милуючись ідеальними стелями, котрі вже були у всіх кімнатах:

— Матвію, захопи інструменти. Будемо готувати місце під кухонний гарнітур.

— Ми його теж встановлюватимемо?

— Звісно. Я написав Кейї, аби завезла план, котрий їм дали в салоні меблів, — кивнув Василь, беручись за автоматичну рулетку.

Прокидатися не хотілося. Сонно зиркаючи на годинника, котрий стояв на приліжковій тумбі, Кейя опустилася назад на білосніжні подушки й зітхнувши заплющила очі.

У ванній почувся сплеск води, а тоді стара дитяча пісенька, котру завжди наспівував Альвіс у душі.

Кейя перевернулася на спину, а тоді спустила босі тендітні ступні на прохолодну підлогу. За мить звелася на ноги, натягуючи на плечі шовковий халат від піжами, й подалася до ванної. Альвіс стояв біля великого прямокутного дзеркала на всю стіну й обережно брився, продовжувати мугикати пісню.

— Добрий ранок, — Кейя торкнулася густого чорного волосся й позіхнула. — Як справи?

— Добрий ранок, — стримано та в’яло, у своїй звичній манері, відповів Альвіс. — Ти не передумала?

— Ні, любий. Їдь та відпочинь гарненько перед новим робочим тижнем, а я завезу план робітникам і спробую продовжити роботу над картиною, — відповіла Кейя, беручи зубну щітку.

— Буду не раніше восьмої, — Альвіс поцілував її в чоло і вийшов з ванної.

— Гарного вихідного, — промовила йому в спину.

— І тобі, — Альвіс навіть не озирнувся.

Кейя зайшла до душової кабіни та ввімкнула воду. Підставивши обличчя під струмінь гарячої води заплющила очі. Вона теж хотіла до Тромсе, як Брігі, хотіла відсвяткувати Різдво в одному з найчарівніших міст світу, де досі витає справжній дух скандинавської казки. Хотілося знову відчути себе безтурботною дитиною, котра вірить в зимові дива та очікує на них з душевним трепетом. Так багато всього хотілося, але натомість вся її безпосередність жорстко придушувалася холодом та суворістю Альвіса. Він ніколи не вірив в дива, з юності жив за розрахунком, кроку не робив не заплановано і ніколи не чинив щось спонтанно. Альвіс Енберг був неймовірним лікарем, жив роботою та своїми пацієнтами і цінував людське здоров’я понад усе, а от решта для нього була не важливою. Не важила практично нічого. Він не вмів розслаблятися, не вмів відпочивати та веселитися, не вмів дихати на повні груди і від того задихалася й Кейя.

Замість того аби подорожувати світом, бо ж було за що, замість того, аби насолоджуватися кожною миттю та пізнавати щось нове, Альвіс постійно заривався в роботу, писав докторські дисертації, приймав участь у різноманітних вебінарах та семінарах, а єдиним відпочинком для нього була сауна з трьома друзями-лікарями десь у Тронхеймс-фьорді, де Кейя жодного разу не була.

Альвіс знав, що такий відпочинок Кейї не цікавий, але все одно запрошував, для годиться, а Кейя завжди, для годиться, зітхала і знаходила тисячу відмовок аби не образити.

Спустившись до сніданку Кейя побачила, що Альвіса вже нема. Гутфрид сидів у улюбленому англійському кріслі біля каміну у вітальні і погладжуючи шерсть золотистого ретривера, що вмостився на його колінах, клацав пультом по каналам.

— Добрий ранок, Гутфриде, — Кейя лагідно опустила долоню на його плече.

Гутфрид ніжно стис її і ледь всміхнувся:

— Твій чоловік вже вирушив до Тронхеймсу. Навіть снідати не захотів.

— Певно хлопці вже були десь на під’їзді. Він не брав автівку, — весело мовила Кейя.

— Ти не хотіла їхати?

— Ні, Гутфриде. В суто чоловічій компанії я б виглядала щонайменш дивно, — продовжувала всміхатися Кейя, прямуючи на простору кухню. — Давай снідати.

— З задоволенням, — на обличчі Гутфрида ковзнув сум, але швидко був замаскований під усмішку. — Що в нас сьогодні?

— Відкриті бутерброди, бекон та сирний соус, — Кейя відчинила холодильник. — Будеш соус з кропом?

— Так, дякую, — Гутфрид присів за столик біля французького вікна та поглянув на засніжену вулицю за склом. — Сьогодні сонце не покажеться.

— Не важливо чи є сонце на небі, важливо аби воно було в тобі, — всміхнулася Кейя, підсмажуючи бекон. — Чиї то слова?

Гутфрид всміхнувся:

— Сподіваюсь, мої онуки теж знатимуть крилаті вислови їхнього старого.