Розділ 3

Щоб там собі не фантазував Олег, якщо таки фантазував, те мусило залишитися лиш фантазією. Фрау Кейя справді навідувалася на квартиру частенько, щось уточнювала з Василем, декілька разів пригощала їх смачною кавою, жартувала та всміхалася своєю сліпучою усмішкою, але нічого більше.

Матвій вже навіть вирішив, що свояк пожартував якось недоречно, а тоді просто забув ситуацію. Мусив думати про більш вагомі речі.

Перші днів зо два Матвій придивлявся до роботи й був за помічника: подавав, притримував, підносив, забирав — а до вечора просто ніг не чув. На третій вирішив і сам спробувати щось.

Якраз займалися натяжною стелею, котра, як здавалося, мала дуже важливе значення для господині. За вікном вже опустилися ранні сутінки, сипав мілкий, але густий сніг, а у вітальні стояла спека пекельна. Василь вовтузився з балоном для нагріву плівки, а Олег нервово плювався, бо щось не виходило.

— Піду перекурю, — не витримавши, Олег вилаявся й подався з вітальні.

— Треба роздягатися, бо зіпріємо, — Василь стягнув з себе сорочку.

— Тепер розумію, нащо ти в шорти переодягався, — всміхнувся Матвій, знімаючи футболку.

— При розтяжці полотна спека шалена, інакше ніяк, — Василь поглянув на Матвієві спортивні штани. — Я думав, Олег сказав тобі.

— Як бачиш ні, — криво всміхнувся Матвій, хапаючи вишукане матове полотно.

— Слухай, у вас все нормально? — обережно спитав Василь, пильно дивлячись на Матвія по інший бік полотна.

— Не інакше, аніж це було в Україні, — ухильно відповів Матвій.

Звук акумулятора запрацював гучніше і те наче послугувало сигналом змовкнути.

Василь кивнув Матвієві на один з кутків.

Швидко та на диво згладжено чоловіки натягнули полотно по периметру всієї вітальні і взялися за карниз.

— Вітаю вас, — у вітальні зненацька пролунав дзвінкий мелодійний голос Кейї. — Яка ж краса!

Матвій від несподіванки похитнувся на драбинці, втрачаючи рівновагу, але карниз з рук не випустив. Металічні ніжки у резинових ковпачках ковзнули вперед і наступної миті тендітні руки миттєво вхопили драбину, не даючи від’їхати далі. Матвій збентежено опустив погляд вниз, вперше зустрічаючись прямим поглядом з очима Кейї. Не менш збентежено виглядала в ту мить і вона сама.

— Ой, лишенько! — Василь закріпив свій край карниза й зістрибнувши на паркетну підлогу в декілька кроків опинився поруч з ними. — Все гаразд?

Кейя відступила від драбини, зберігаючи на вустах збентежено-розсіяну усмішку.

— Так. Нормально, — Матвій ступив з останньої щаблини і миттєво потягнувся до рушника, помічаючи ще один короткий погляд Кейї на своїх вологих від поту грудях. — Все добре.

— Травм на виробництві у нас іще не було, — весело додав Василь, — але все буває вперше.

— Це точно, — розсіяно кивнув Матвій, намагаючись очима відшукати футболку, бо почувався чогось вкрай незручно.

— Оце шукаєте? — Кейя підійняла з підлоги поруч з балоном його футболку й простягнула вперед.

— Дякую. Так, її, — Матвій побіжно оглянув елегантний нюдовий манікюр на довгих нігтиках Кейї і знову відвів погляд.

— По пиво ходив, — десь з передпокою почувся гелготливий Олегів говір. — Треба трохи розігнати хмари в голові.

Кейя зацікавлено озирнулася до Олега. На її обличчі не було невдоволення, осудження чи гніву, а лиш цікавість.

— О! Фрау Енберг, — Олег ввімкнув свої відверто слабкі джентльменські манери. — Яка несподіванка.

— Та невже? — грайливо вигнула ідеальної форми чорну брову вона, а тоді миттєво стала серйозною.

— Не думайте лишень, що ми збиралися розпивати пиво у вашій квартирі. В жодному разі, фрау, — спробував врятувати ситуацію Василь. — Це додому і… Ми ніколи не вживаємо на робочому місці.

— Ніколи, — повторив Олег.

— Це для нашої фірми табу, для нас — табу! — продовжив Василь.

— Табу, — знову повторив Олег.

— Стули вже пельку, — гаркнув на нього Василь, червоніючи мов маків цвіт.

— Стули пельку? — майже по літерах повторила Кейя. — Це ви так лаєтесь своєю мовою, чи що?

І не стримавшись Матвій раптом розсміявся. Кейя звела до нього серйозний погляд, а за мить дзвінко розсміялася сама. За нею сміх підтримали й трохи спантеличені Василь та Олег.

— То я так і не почула відповіді на своє питання, — Кейя обережно торкнулася куточків своїх оксамитово-чорних очей.

— Та наче, — відповів з усмішкою Василь. — Це не груба лайка, а так, щось на кшталт закрити рота чи змовкнути, але в більш жартівливій формі.

— Як цікаво. Я знаю три мови, не поліглот, але все ж, проте жодна з них не схожа на вашу. В ній звуки такі…ніжні та…

— Мелодійні?! — допоміг Матвій.

Кейя знову кинула на нього короткий проникливий погляд і всміхнулася:

— Так, саме так. Ви наче думки мої прочитали.

За мить у вітальні запанувала тиша, а тоді Кейя знову порушила її, все ще зберігаючи на вустах усмішку. Здавалося та усмішка рідко покидала свою господиню надовго.

— Вже вечоріє, а вам, якщо не помиляюся, до Ранхейму повертатись. На сьогодні достатньо, бо відпочивати теж треба, — промовила повільно прямуючи до вхідних дверей.

— Дякуємо за доброту, фрау Кейє, але нам варто закінчити сьогодні, аби у герра Альвіса не виникли погані думки щодо нашої роботи, — чемно відповів Василь.

— Герр Альвіс мало чим буває вдоволений, тому не варто хвилюватись, — на порозі Кейя обернулася, знову обдарувавши чоловіків своєю бездоганною усмішкою. — І прошу, звіть мене Кейя. Це ж не викличе незручностей?

— В жодному разі, — зачудовано відповів Василь.

— Доброго вам вечора, — Кейя зникла за дверима.

Лиш за півхвилини, а може й більше, чоловіки врешті перезирнулися між собою.

— Що це було? — кліпаючи очима спитав Олег.

— Ну ти й йолоп! — не втримався Василь. — Зовсім вже? Добре, що Кейя виявилася такою товариською та м’якосердою, а якби замість неї приїхав господар?