Розділ 2

Раз у раз визираючи у вікно кухні Матвій все не міг повірити в те, що бачить. Вчора прибув у похмуре, сіре та сповнене якоїсь депресії місце, а на ранок, наче за помахом посоха якось доброго чарівника, опинився у справжній зимовій казці. За вікном сипав густий лапатий сніг, пухкою ковдрою стелячись під ногами перехожих та колісьми автомобілів. Вся околиця біліла сніжним хутром, а з неба все падали й падали клапті, схожі на шматки солодкої вати.

— А я що казав? — Олег з усмішкою присів за крихітний столик і сьорбнув кави з картатого горнятка.

— І не помилився, — Матвій глянув на свою каву, дещо збовтуючи нею.

— Прискорюйся, бо часу обмаль. Нам майже в центр їхати. Запізнюватися тут не прийнято, навіть якщо ти простий маляр, — продовжив Олег.

— Але загалом не все так погано, як тобі може видатись, — всміхнувся Василь ввійшовши на кухню та беручи до рук турку. — Норвежці приязні та милі. Я вже встиг в багатьох країнах юшки заробітчанської скуштувати і в Норвегії вона досить смачна та гаряча.

Проникливий Матвіїв погляд враз зачепився за дивний вираз обличчя Олега, але жоден звук не вирвався з його зімкнутих вуст.

— Годі теревенити. Гайда! — скомандував Олег, опускаючи горнятко до мийки.

Василь на ходу зробив останній ковток й подався за ним. Не став затримуватися і Матвій.

Вже знайомим електробусом за декілька зупинок чоловіки дісталися до невеликого одноповерхового приміщення, більше схожого на якийсь склад аніж офіс поважаючої себе будівельної фірми.

Матвій вже встиг відмітити, що більша частина будівель в Тронхеймі мала лише один поверх і досить простенькі фасади. Певне помітивши його скептичну посмішку, Василь швидко відповів, що зате будівлі виконані з такого якісного матеріалу, що їм і не снилося.

Матвій на те лиш плечима стиснув.

Пройшовши через просторий вестибюль з на диво низькою стелею вони опинилися на невеличкому задньому дворі, до котрого тулилися декілька гаражів на два автомобілі та власне довгий вузький склад.

Василь повів Матвія до крихітної кабінки, де лежала сіро-зелена спецівка, а Олег подався назад до вестибюлю.

Матвій швидко перевдягнувся й вийшов до Василя, котрий вже вовтузився біля блискучого сірого мікроавтобуса.

— А Олег куди подівся? — поцікавився, роззираючись на всі боки.

— В офісі, нашому керуючому про тебе розповідає, — Василь всміхнувся. — Не хвилюйся, то лиш формальність. Тут так прийнято, що коли за тебе хтось поручився, норвежцю і в голову не прийде сумніватися в твоїй компетентності.

— Але я в ній сам сумніваюся, — чесно відповів Матвій. — Слухай, я не будівельник, не маляр-штукатур чи щось з цієї опери. Я загалі-то на СТО працював, отам справді мов риба у воді.

— Он як, — Василь задумливо почухав потилицю. — Олег сказав, ти тямущий хлоп, руки з того місця…

— Так і є, але не в ремонтах квартир, — стиснув плечима Матвій.

— Гаразд, — Василь дістав з кишені пачку ментолових сигарет і підкуривши одну, простягнув пачку Матвію. — Щось воно буде. Ми своїх не кидаємо в жодному разі.

Матвій взяв пачку з сигаретами й задумливо покрутив її в пальцях.

— Не куриш? — запитав Василь, видихаючи ментоловий дим.

— Кинув, коли донька народилася, — Матвій повернув сигарети.

— Боюсь, тут скоро знову почнеш, — зітхнув Василь.

З офісу показався задоволений Олег:

— Спорядження перевірив?

Василь ствердно кивнув.

— Поїхали! — Олег вказав Матвію сідати поряд з ним.

— Все нормально? — спитав Матвій, сідаючи на вказане місце.

— Запам’ятовуй дорогу, бо назад ти поведеш, — Олег взяв у Василя сигарету і зробивши кілька коротких затяжок поцілив нею прямісінько в урну біля автоматичних воріт.

Нічого на те Матвій не відповів.

В дорозі майже не розмовляли. Так, перекинулись лише кількома фразами. Олег пильно слідкував за дорогою, Василь думав про щось своє, а Матвій роздивлявся засніжене містечко, котре на місяць мало стати чи точніше вже стало домівкою.

Коли опинилися на території мікрорайону Росенборг, Матвій зрозумів, що то в основному житлова частина міста: всюди виднілися багатоквартирні будинки та приватні будівлі.

— Власники вже провели переговори з нашою фірмою, проте ми спілкуємося з ними ще й особисто, бо часто буває, що залишаюся якісь нюанси, котрі ніколи не вирішити без нашої участі, — промовив Олег, зупиняючись на паркувальному майданчику біля однієї з світло-сірих акуратних п’ятиповерхівок. — Василь у нас займається спілкуванням з клієнтами, бо в нього це виходить найкраще.

— Знаєш англійську? — поцікавився Василь, дістаючи інструменти у новеньких спеціальних чемоданчиках.

— Непогано, — Матвій поглянув на чемодани. — Давай мені щось.

— Інструменти — наша візитка. Ніхто не зв’яжеться з майстрами, спорядження та техніка котрих у незадовільному стані. Ніхто! — суворо мовив Василь, а тоді пом’якшав. — Питаю про англійську, бо норвежці ніколи не спілкуються рідною мовою з чужими. Це не тому, що не шанують її, просто не впускають жодної можливості попрактикуватися в англійській.

— Зрозуміло, — Матвій перехопив інструменти й подався за Василем.

— Не варто акцентувати увагу на тому, звідки ти і чому тут на заробітках. Окей? — Олег підхопив ще один ящик й рушив слідом за Матвієм.

— Ясно, — Матвій кивнув.

Двері квартири на останньому поверсі відчинив типовий представник Скандинавії в літах, одягнений у светр та темні джинси. На обличчі його з’явилася відкрита усмішка, а міцна долоня простягнулася на знак вітання.

Чоловіки потисли руки й пройшли у широкий передпокій.

— Герр Гутфрид, пропоную обговорити деталі та мілкі нюанси, — одразу перейшов до справи Василь.

— Звісно, але деталі ви обговорюватимете не зі мною, — м’яко всміхнувся Гутфрид на те. — Я лише посередник так би мовити. Господарі з’являться з хвилини на хвилину.