В голові ще досі звучав голос Аліси: на диво впевнений, наче завчений на пам'ять вірш, а ще чогось зовсім холодний.
— Гей, брате? Ти що, дрімаєш? — стусан під бік виявився доволі відчутним. — Матвію, за півгодини на місці будемо.
Матвій повільно розплющив очі, вдивляючись поміж приємну напівтемряву салону:
— Більше без пересадок?
— Без, — розсміявся дебелий хлоп, чухаючи світловолосу потилицю. — Ти головне не показуй переляку, бо вони злякаються ще дужче, аніж ти сам.
— Хто «вони»? — Матвій скосив погляд до ілюмінатора, але за ним виднілася лишень попелясто-біла ковдра з хмар і більше нічого.
— Норвежці, а хто ж?! Чудний ти.
— А я боюсь? — Матвій здивовано звів брови, обертаючись до нього. — Олег?
— Для тебе це вперше, а я в Тронхеймі вже свій, тому тримайся поряд і все добре буде. На Святки додому повернемось та ще й з торбами грошей. Тут вони просто під ногами лежать, — мовив Олег з легкою насмішкою.
На те Матвій лиш скептично вигнув куточок пухких вуст.
— Не був би ти моїм шваґром, я б тобі вже в оцю самовпевнену пику зацідив, — Олег реготнув, а тоді мовив цілком серйозно. — Ти хлоп не дурний та роботящий, таких тут поважають.
Матвій знову скосив погляд до ілюмінатора і більше на Олега не дивився.
А літак вже опускався на злітну смугу потопаючого у нічних вогнях міста десь на крайній півночі Скандинавії.
Свояк не помилявся. Матвій по «легкі» гроші закордон летів вперше, проте чудово знав, що його там чекає. Жодні чесні гроші легкими не бувають: ні для кого і ніде.
Сам Матвій не сказав би, що його маленька сім’я бідувала чи мала потребу в грошах більшу аніж хтось з друзів та рідні, але от дружина, як виявилося, мала іншу думку. На дні народження свекра, котрий відсвяткували нещодавно, вкінці листопада, вона й поділилася тією думкою — до величезного Матвієвого здивування.
Олег, Алісин старший брат, якраз ділився своїми планами на грудень та розповідав родині про чергову поїздку до Скандинавії. Саме тоді Аліса й поцікавилася, чи знайшлася б там робота для Матвія. Всі балачки у вітальні раптово стихли, а погляди купи гостей зацікавлено ковзнули від Олега до Матвія й назад.
Олег відповів, що у Матвія руки з того місця що треба, тому й робота знайдеться. Саме з тієї миті Алісу немов підмінили. Всі її подальші розмови, з чого б вони не починалися, зводилися до поїздки у Норвегію та заробітків. Десь годину Матвій віджартовувався, бо справді сприймав все за жарт, а далі вже якось стало не до сміху.
Ще до знайомства з Алісою Матвій працював на станції технічного обслуговування разом з другом, батько котрого був її власником. Викладалися хлопці на повну, працювали на совість, тому завжди мали клієнтів, більшість котрих завітавши до них один раз ставали постійними. Відповідно й зарплатня була доволі непоганою як для Вінниці. Після зустрічі з Алісою нічого не змінилося, бо Матвій не планував покидати Дмитра, та й після весілля плани його не стали інакшими. Алісу теж все влаштовувало, чи принаймні Матвію здавалося, що влаштовувало. І так тривало два роки.
А тоді настав день народження свекра, котрий все з ніг на голову перевернув.
— Ну ось! Нарешті на місці, — Олег звівся на ноги, пробираючись до трапу.
Стискаючи свого спортивного рюкзака Матвій рушив за ним. Намагався не впустити жодної деталі міста, в котрому опинився.
Олег не збрехав, він й справді почувався у Тронхеймі своїм і здавалося вже міг знайти вихід з Вернесу навпомацки. А ще Олег завжди вмів знаходити вихід з будь-якої ситуації, в котрій опинявся, і це Матвієві якщо не подобалося, то імпонувало точно.
— Швидше давай! Чого гальмуєш, шваґре? — долинув до Матвія голос українською з поміж шуму сотень голосів геть чужою мовою. — На що витріщаєшся?
Матвій прискорив крок, намагаючись не випустити Олега з виду, проте все ще ловив деталі кутовим зором.
Коли вони опинилися за межами дещо футуристичного Вернесу — міжнародного аеропорту Тронхейму, Матвій відчув як обличчя обвіяло колючою прохолодою. А тоді незвичний холод ковзнув за комір його шкірянки, сповзаючи по спині вниз.
Погода стояла непривітна: навколо все поглинула сірість ранніх сутінків, а снігом ніде навіть не пахло. До того ж з неба подекуди накрапав мілкий неприємний дощик, псуючи перше Матвієве враження від Норвегії ще дужче.
— А де ж славнозвісні казкові снігопади, метрові кучугури та тріскучі морози? — всміхнувся Матвій.
— Будуть ще, — звично повів плечем Олег. — Глобальне потепління навіть Скандинавії торкнулося, але до кінця грудня ще надивишся і на хуртовини, і на морози, і на кучугури. Мало не здасться.
— Куди ми далі? — змінив тему Матвій помічаючи, що сутінки квапливо змінюються не менш похмурим вечором.
— В нас на околиці міста є щось типу гуртожитку для заробітчан. Його винаймає фірма, через котру ми з хлопами з Польщі й потрапили сюди, — пояснив Олег.
За декілька хвилин хлопці підійшли до автобусної зупинки, де вже зібралося декілька людей: в основному теж всі з дорожніми валізами.
Матвій витягнув свій телефон, але швидко згадав, що від карти українського оператора чекати нічого й сховав його назад до кишені шкірянки.
— Не хвилюйся, у нашій кімнаті є вай-фай, а завтра купиш собі карту з міжнародним виходом, — підбадьорив Олег. — А ось і електробус. Точнісінько за розкладом.
За вікнами електричного автобуса тягнулася розмита темрява траси, котру час від часу розбавляли фари іншого транспорту або ж поодинокі будівлі з ввімкнутою електрикою. Зовсім легко можна було б сплутати той маршрут скажімо з маршрутом Черкаси-Одеса. Спросоння Матвій і справді так подумав. Його чогось розморило і він дрімав, схилившись плечем до прохолодного скла, але час від часу розплющував блакитні очі та поглядав на телефон в руках свояка.
Олег вже замінив свою українську карту стільникового зв’язку на норвезьку і щось строчив комусь у повідомленнях через популярну соціальну мережу.
#2066 в Жіночий роман
#9174 в Любовні романи
#3557 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 06.06.2022