Розділ 2. Думки - це компас. (Natalia Borysova)

Мій сьогоднішній ранок починався так само, як десятки попередніх: із нескінченного переліку справ, які я звикла встигати ще до того, як дозволяла собі подумати про власні бажання.

Але цього разу все відчувалося інакше.

Я дивилася на звичний ритм свого життя й раптом не могла позбутися думки: коли я встигла звикнути жити саме так? Постійно щось вирішувати, планувати, контролювати, брати на себе дедалі більше — і щоразу переконувати себе, що варто лише впоратися з черговим завданням, і тоді нарешті стане легше.

Тільки легше чомусь не ставало.

Завершувалася одна справа — її місце одразу займала інша. А десь поміж ними непомітно губилося те основне, до чого я, здається, прагнула все життя.

Я сама. Дивно було навіть визнавати це.

Я працювала керівницею відділу підбору персоналу у великій міжнародній компанії й щодня намагалася розібратися в інших людях. Слухала їх, ставила запитання, спостерігала за реакціями, вчилася помічати те, що вони не завжди наважувалися сказати вголос. За красивими словами про амбіції бачила невпевненість, за стриманістю — характер, за бездоганно підготовленими відповідями іноді вловлювала зовсім інші справжні бажання.

У цьому й полягала значна частина моєї роботи — зрозуміти людину. Відчути її сильні сторони, мотивацію, прагнення й знайти для неї те місце, де вона зможе розкритися.

І лише сьогодні мене раптом наздогнала майже іронічна думка: скільки років я допомагаю іншим знаходити своє місце, тоді як сама давно перестала розуміти, де моє.

Коли я востаннє так уважно слухала себе?

Не аналізувала, що потрібно зробити завтра. Не думала, чого від мене очікують. Не планувала наступний тиждень, місяць, рік.

А просто запитувала себе: чого хочу я?

Можливо, настав час хоча б ненадовго перестати розбиратися в інших людях. І нарешті спробувати розібратися в собі.

У двері постукали.

— Заходьте.

Двері прочинилися, і на порозі з'явилася моя секретарка.

— Речі, які ви просили забрати з пральні, вже привезли. Їх запакувати тут чи залишити в тому пакеті, в якому вони прибули?

Я кілька секунд дивилася на неї, ніби не одразу зрозуміла запитання.

Речі...Точно.

Ще вчора я збиралася у відпустку і тільки сьогодні вперше замислилася над головним питанням: куди і що я хочу? 

Чого насправді хочу від цих днів? Яких емоцій? Яких вражень? Що мені зараз потрібно настільки сильно, що я готова залишити звичне життя хоча б на деякий час?

Відповідь прийшла майже одразу: тиша, природа, спокій.

Місце, де не буде натовпу, шуму, нескінченних розмов і людей, здатних відволікти мене від власних думок. Де ніхто не вимагатиме відповідей, рішень чи навіть моєї присутності.

Мені раптом неймовірно захотілося нічого не робити. Боже, як же сильно я хотіла опинитися там, де не ловить мобільний зв'язок. Де телефон нарешті перетвориться просто на непотрібний шматок скла, а навколо існуватиме зовсім інше життя.

Не те сучасне, що постійно кудись тягне тебе, змушуючи бігти швидше, навіть коли ти вже давно не пам'ятаєш навіщо.

І саме тоді я зрозуміла: мені не хочеться нічого далекого, чужого, незнайомого настільки, щоб знову довелося звикати до іншого світу.

Мені хотілося нашого і рідного. Того, де я ніколи не була, але куди чомусь уже давно тягнулася душею. Де можна вдихнути на повні груди й відчути, що повітря не просто наповнює легені, а ніби повертає до життя.

Місця, де можна загубити себе, а потім знайти знову.

Коли я відкрила інтернет, то вже майже не сумнівалася, що шукатиму — Карпати.

Я дивилася на фотографії гір, на безкраї зелені схили, вершини, що губилися десь у хмарах, і ловила себе на дивному відчутті, ніби давно знала це місце. Ніби десь усередині мене вже жили ці висоти, простір, запах лісу й ранкової прохолоди.

Можливо, саме цього мені й бракувало — простору, в якому душа нарешті перестає тулитися між стінами й розправляється на повну.

Тепер залишалося знайти найвіддаленіше місце. Таке, де не потрібен інтернет. Де немає сенсу брати із собою валізу красивих суконь, підбирати образи чи думати про те, який вигляд матимеш завтра.

Мене саму дивувало, наскільки сильно мені цього хотілося — нічого зайвого, лише я, мої думки і простір.

Хотілося прокидатися й не знати, котра година. Дивитися вдалечінь, нікуди не поспішаючи. Дозволити думкам приходити й зникати, не намагаючись одразу розкласти їх по поличках. Мріяти, згадувати, мовчати. І, можливо, десь серед цих гір нарешті зрозуміти, за чим насправді я так довго сумувала.

Я відкривала одну сторінку за іншою, поступово віддаляючись від популярних курортів, готелів і туристичних маршрутів. Чим менше було фотографій, відгуків і детальних описів, тим сильніше мене тягнуло дивитися далі.

Поки серед десятків пропозицій не натрапила на одну.

Стара гуцульська ґражда неподалік Верховини. Кілька кімнат для гостей, ліс, гори. Найближча крамниця — десь унизу. Інтернету майже немає.

Я перечитала останні слова двічі. Інтернету майже немає.

Ще місяць тому я б закрила сторінку на цьому реченні. Тепер усміхнулася.

— Ідеально.

До Івано-Франківська я приїхала вранці, а далі на мене чекала машина, про яку домовилася заздалегідь.

Перші години дороги я ще машинально брала до рук телефон. Відповідала на повідомлення, переглядала пошту, кілька разів ловила себе на бажанні перевірити робочий чат.

Потім зв'язок почав зникати. Спочатку на кілька хвилин, а потім довше. А десь після чергового повороту екран остаточно показав порожні поділки мережі. Я дивилася на нього кілька секунд. Дивне відчуття. Ніби світ, у якому без мене щохвилини могло статися щось надзвичайно важливе, раптом перестав мати до мене доступ.

Я вимкнула телефон і поклала його в сумку. За вікном уже давно не було міста. Гори ставали ближчими, більшими, справжнішими, ніж на фотографіях. Я опустила скло й одразу відчула прохолодне повітря.

Вдихнула глибше. У ньому пахло лісом, вологою землею і ще чимось незнайомим, терпким, хвойним.