Розділ 1. Безконечник. (Peter Cooper)

Дорога на Верховину — це не дорога, а вправа на смирення. 

Віктор давно перестав рахувати повороти. За вікном маршрутки хребти набігали один на одного, як думки, що їх не встигаєш додумати: щойно вловив обрис — а вже інший, темніший, ближчий. Асфальт то з'являвся, то зникав під колесами, ніби земля тут ще не вирішила остаточно, чи впускати  
людину. Пахло розігрітим залізом, бензином і — коли водій відхиляв  кватирку — чимось гострим, живичним, від чого в горлі ставало тісно. Смерека. Він упізнав цей запах раніше, ніж встиг подумати слово. 

Щороку одне й те саме. Він, юнгіанський аналітик із Києва, чоловік, якого пацієнти вважають утіленням рівноваги, сідав у цю розтрясену бляшанку й дозволяв Карпатам робити з собою те, чого не дозволяв нікому. Розбирати себе на частини. Гори не питали дозволу. Вони просто були — старіші за будь-яку теорію, байдужі до будь-якого тлумачення, — і поряд із ними його акуратно збудований внутрішній дім починав рипіти в суглобах. Він приплющив очі. Не для сну — для того короткого, оманливого стану  
між, коли образи спливають самі, без запрошення. Юнг називав це порогом. Віктор називав це роботою. 

І тоді прийшло. 

Полонина під низьким небом. Трава прибита вітром до землі, сива, як волосся мерця. Посеред полонини — коло з каміння. Не купа, не осип — саме коло, викладене рукою, кожен камінь на своєму місці, темний,  обмитий тисячею дощів. А в центрі кола хтось стоїть. Спиною. Він знає — треба підійти, обійти, побачити обличчя, це важливо, це найважливіше, — 
але ноги не йдуть, трава хапає за кісточки, і вітер несе через полонину одне-єдине слово, якого він не встигає розчути — ...

Маршрутку тряхнуло на вибоїні. Віктор розплющив очі. Серце гупало невідповідно ситуації — надто сильно для людини, що просто задрімала. Він відзначив це з професійною холодністю: реакція перевищує стимул. Так казав би пацієнтові. Значить, торкнулися чогось. Значить, у кам'яному колі стояло щось, чого він не хотів побачити. 

Він дістав із нагрудної кишені записник — маленький, у потертій шкіряній палітурці, — і записав дрібним почерком: «коло з каміння. фігура спиною. слово». Роки практики привчили його ловити сни, поки вони теплі. Чужі сни. Свої він теж записував — і майже ніколи не міг витлумачити. Швець без чобіт. Лікар із раною, яку показує всім, крім себе. 

За вікном сяйнула вода. Чорний Черемош ішов унизу, в улоговині, швидкий і темний, і на мить Вікторові здалося, що ріка тече не поряд із дорогою, а всередині нього — те саме нетерпляче, холодне, невблаганне. 
— Верховина, — сказав водій, не обертаючись. — Хто до центру — злажу тут. 

Віктор узяв рюкзак. Ноги затерпли. Він ступив на землю — і гори зімкнулися над ним, як вода над тим, хто пірнув. 
 

                                            ***
Ґражду він знайшов не одразу. 

Адреси тут працювали приблизно. «За церквою вгору, попри крамницю, до третього мосточка, а там спитаєте Танасія» — так пояснили в тому єдиному повідомленні, яке він отримав ще в місті. Він спитав. Стара жінка з відром, не спиняючись, махнула рукою кудись у зелень — і в тому жесті було стільки певності, ніби вона показувала на його власне дитинство. 

Дорога вгору вужчала, тверділа, оберталася на плай. Ліс підступив упритул. І десь на середині підйому Віктор відчув знайоме: тишу, яка не порожня. Гуцульська тиша повна вщерть — вона гуде комахами, шелестить, потріскує, десь унизу перебирає каміння вода, — і саме через це вона тисне на вуха більше за будь-який шум. Місто оглушує звуком. Гори оглушують його відсутністю. 

Ґражда стояла на пласкому виступі схилу, повернута до світу глухою стіною, — стара гуцульська садиба, зчеплена в чотирикутник, хата й стайня,  
й возівня, все під одним ґонтовим дахом, замкнене в себе, як фортеця. Як психіка, подумав він і всміхнувся власній звичці все перекладати. Дім, що обороняється від гір. Дім, що ховає всередині двір, приховане нутро, куди чужому нема ходу. 

Він підійшов до воріт — і став.

Одвірок був різьблений. Старий, посірілий від негоди дуб, і по ньому вилася лінія — врізана глибоко, впевнено, безкінечна. Вона заверталася сама в себе, зникала й народжувалася знову, петля за петлею, без початку й кінця. Безконечник. Він знав цей знак із книжок, із музейних вітрин, — гуцульський орнамент, що ним оберігають хату. Але зараз, після маршрутки, після сну, після кам'яного кола, різьблена лінія раптом здалася йому знайомою інакше. Ніби він уже бачив її сьогодні. Ніби вона й була тим  
колом — розкрученим, витягнутим у нескінченну спіраль. 

Він стояв і дивився на дерев'яну лінію довше, ніж це можна пояснити ввічливістю. 

— Файно вирізьблено, правда? 

Голос ішов збоку. Чоловік стояв біля стайні  — кремезний, років шістдесяти, з обличчям, яке вітер вигарбував до кольору й твердості горіха. Кептар наопашки, сорочка розхристана. Він дивився на Віктора спокійно, без тієї міської цікавості, що одразу оцінює й сортує. 

— Дуже, — сказав Віктор. — Це… безконечник? 
— То безконечник, — кивнув чоловік, ніби перевіряв гостя й гість склав перший іспит. — Старий. Ще дідо мого діда різав. Аби зло крутилося-крутилося та й ходу до хати не найшло. Бо зло, воно як? — Він примружився.  

— Воно любит проста лінія. Воно любит, аби навпрост. А тут — нема куда. Ходи собі, кружляй. 
— А добро? — спитав Віктор. Спитав, і сам здивувався: питання вискочило поперед думки. 

Чоловік глянув на нього уважніше. 

— Добро й само дорогу найде, — сказав повільно. — Ви Віктор? 
— Так. 
— Танасій. — Він не подав руки — просто назвався, ніби цього досить, ніби рука тут річ пізніша. 

— Заходьте. Жінка вже й ліжник провітрила. 

Кімната була маленька, чиста, з тим запахом, який Віктор не міг ні з чим сплутати: сухе дерево, віск, овеча вовна, димок. На ліжку — ліжник у темно-червоні й чорні смуги, важкий, як земля. На стіні — образ під рушником і, поряд, фотографія: молодиця в намисті, немолодий чоловік, обоє непорушні перед об'єктивом, обоє вже, певно, дивляться на цей світ звідкись іздалеку.