Почути правду

— Андрію...

Його очі були заплющені.

Ніби він знову заснув.

Ніби нічого не почув.

Але Софія знала.

Він чув.

Усе.

Кожне слово.

Кожне зізнання.

Кожну правду, яку вона так довго приховувала.

— Андрію, будь ласка...

Тиша.

Він повільно підняв руку.

Не до неї.

До себе.

Поклав долоню на груди.

Туди, де під лікарняною сорочкою рівно билося серце.

Софія завмерла.

І чомусь саме цей рух вдарив сильніше за все.

Наче він намагався втримати щось усередині.

Щось, що зараз ламалося.

Повільно.

Беззвучно.

Його пальці ледь стиснули тканину.

А потім рука безсило впала назад на ліжко.

Софія відчула, як до горла підступають сльози.

— Пробач мене...

Шепіт.

Майже беззвучний.

— Будь ласка...

Жодної відповіді.

Лише тихий писк моніторів.

І Леон, який досі нерухомо лежав на сусідньому ліжку.

Софія нервово витерла щоки.

— Я не хотіла, щоб усе сталося так.

Мовчання.

— Скажи хоч щось.

Нічого.

Вона зробила глибокий вдих.

— Ненавидь мене.Якщо хочеш.Я заслужила.Але не мовчи.Будь ласка...

Тоді Андрій повільно розплющив очі.

Дуже повільно.

Наче на це теж потрібні були сили.

Він подивився в стелю.

Не на неї.

І від цього було ще болючіше.

— Я не знала, що ти не спиш...

Його губи ледь ворухнулися.

— А я не знав...

Голос був хрипкий.

Слабкий.

— ...що все настільки погано.

Софія відчула, як серце пропустило удар.

— Андрію...

Він заплющив очі на секунду.

Наче навіть говорити було важко.

— Я збиралася сказати тобі.

— Коли?

Спокійно.

Без злості.

І від цього питання стало страшно.

— Я...

Вона замовкла.

Бо не знала відповіді.

Андрій гірко всміхнувся.

Ледь помітно.

— Ось бачиш.

Тиша знову заповнила палату.

Довга.

Важка.

Софія дивилася на нього і відчувала, як кожна секунда ранить сильніше.

— Мені шкода.

— Не треба.

Вона здригнулася.

Вперше він перевів погляд на неї.

І в його очах був біль.

Не гнів.

Не ненависть.

Саме біль.

— Не кажи цього.

— Але це правда.

— А мені не шкода.

Софія застигла.

— Що?

— Не шкода.

Він важко вдихнув.

— Бо якби все повторилося...

Його голос став ще тихішим.

— Я все одно пішов би за тобою.

Софія закрила рот долонею.

Сльози покотилися самі.

— Все одно став би між тобою і кулею.

Тиша.

Потім Андрій довго дивився кудись повз неї.

Наче збирався з силами.

І нарешті поставив єдине питання, яке справді мало значення.

— Коли?

Софія не одразу зрозуміла.

— Що?

Він подивився їй прямо в очі.

— Коли ти закохалася в нього?

І тепер уже вона не могла відвести погляд.

— Ще до тебе.

Тиша.

Андрій повільно заплющив очі.

Наче саме цього й боявся почути.

— До нашого знайомства?

— Так.

Його щелепа напружилася.

На кілька секунд він просто лежав мовчки.

А потім тихо видихнув:

— Значить...

Гірка усмішка.

— Я програв ще до того, як почав.

— Ні, Андрію...

— Софі.

Він похитав головою.

— Не треба.

Його голос був втомленим.

До болю втомленим.

— Усе було вирішено ще до того, як я взагалі з'явився у твоєму житті.

І найстрашніше було те, що Софія не знала, як заперечити.

Бо частина її серця розуміла:

він має рацію.