Очі, які все чули

Софія не спала всю ніч.

Спочатку сиділа.

Потім ходила коридором.

Потім знову сиділа.

Час перестав існувати.

Була тільки червона лампа над операційною.

І двері.

Одні й ті самі двері.

Діана кілька разів намагалася змусити її відпочити.

— Софі, хоча б на годину.

— Не можу.

— Ти впадеш.

— Не можу.

Зрештою Діана сама заснула на сусідньому кріслі.

А Софія залишилася.

Сама.

Зі своїми думками.

Зі своєю провиною.

Зі страхом.

Близько п'ятої ранку очі почали заплющуватися самі.

Лише на хвилину.

Вона так собі сказала.

Лише на хвилину.

І заснула.

Софія різко підскочила.

Серце шалено калатало.

Вона дезорієнтовано озирнулася.

Лікарня.

Коридор.

Світло.

Ранок.

Червона лампа більше не горіла.

Вона миттєво підвелася.

— Боже...

Діана теж прокинулася від різкого руху.

— Що сталося?

— Я заснула!

Софія вже майже бігла коридором.

— Софі!

Але вона не слухала.

Першого ж лікаря зупинила просто посеред проходу.

— Вибачте! Операція! Що з ними?!

Лікар спокійно усміхнувся.

— Заспокойтеся.

— Вони живі?

— Так.

У Софії підкосилися ноги.

— Трансплантація пройшла успішно. Обидва пацієнти стабільні.

Обидва.

Слово боляче вдарило по серцю.

Не лише Андрій.

Леон теж.

Він справді це зробив.

Віддав частину себе.

Буквально.

Щоб врятувати брата.

— Можна їх побачити?

— Ненадовго.

Зараз їх перевезли до палати.

Вони ще під дією наркозу.

Софія навіть не дочекалася кінця речення.

Вона завмерла на порозі.

Два ліжка.

Двоє чоловіків.

Двоє братів.

Андрій лежав біля вікна.

Блідий.

З перев'язками.

Під'єднаний до крапельниць.

Леон — навпроти.

Такий самий блідий.

Виснажений.

Нерухомий.

На мить Софії стало важко дихати.

Учора один із них закрив її від кулі.

А другий віддав частину власного органа, щоб його врятувати.

І обидва зараз лежали тут.

Через неї.

Софія повільно підійшла ближче.

Поставила стілець між їхніми ліжками.

І сіла.

Між ними.

Символічно.

Навіть занадто.

Кілька хвилин вона просто дивилася.

Слухала рівний писк моніторів.

Потім опустила голову.

— Я така дурна...

Голос прозвучав тихо.

Майже пошепки.

Ніхто ж не чув.

Вони спали.

— Мені так соромно...

Сльози почали збиратися в очах.

— Андрію...

Вона подивилася на нього.

— Ти не заслуговував цього.

Точно не ти.

Ти завжди був хорошим до мене.

Завжди.

Її голос затремтів.

— А я весь цей час...

Боже...

Який жахливий я зробила вибір.

Вона нервово витерла щоку.

— Я намагалася переконати себе, що люблю тебе.

Правда намагалася.

Хотіла полюбити.

Хотіла бути тією людиною, яку ти заслужив.

Але не змогла.

Тому що...

Вона заплющила очі.

— Тому що закохалася в нього.

Тиша.

Тільки звук апаратури.

— Я люблю Леона.

Сказати це вголос виявилося страшніше, ніж вона думала.

— Люблю давно.

Напевно ще тоді, коли почала його ненавидіти.

Безглуздо, правда?

Софія нервово усміхнулася крізь сльози.

— І через це я зробила тобі боляче.

Через це ти зараз тут.

Через мене ви обоє зараз тут.

Її плечі здригнулися.

— Я ніколи собі цього не пробачу...

Вона опустила голову.

Кілька секунд сиділа мовчки.

Потім повернулася до Леона.

— А ти...

І раптом завмерла.

Щось було не так.

Дуже не так.

Софія повільно повернула голову назад.

До Андрія.

І перестала дихати.

Його очі були відкриті.

Він дивився прямо на неї.

Свідомо.

Уважно.

Без жодного слова.

Наче чув кожне речення.

Кожне зізнання.

Кожне слово.

Світ навколо миттєво зник.

— Андрію...

Ледь чутно видихнула вона.

Він не відвів погляду.

І в його очах було те, чого Софія боялася найбільше.

Біль.

Справжній.

Живий.

Біль людини, яка щойно почула правду, яку не хотіла чути.

— Я...

Слова застрягли в горлі.

Андрій повільно заплющив очі.

Наче втомився.

Або просто більше не хотів на неї дивитися.

І цей рух болів сильніше за будь-який крик.