Між двома життями

Сирена розривала ніч.

Різко.
Безжально.

Швидка мчала дорогою, не скидаючи швидкість навіть на поворотах.
Світло ліхтарів миготіло за вікнами, ніби хтось перегортав кадри надто швидко.

Усередині все було інакше.

Тісно.
Гаряче.
І пахло кров’ю.

Андрій лежав на ношах.
Його тіло ледь здригалося з кожним нерівним вдихом.
Киснева маска тихо шипіла.
Монітор поруч відбивав ритм — нерівний, тривожний.

— Тиск падає, — швидко сказав фельдшер. — Тримайся, друже, тільки не відключайся.

Його рука сильно притискала пов’язку до рани під ребрами.
Кров все одно просочувалась.

Темна.
Занадто багато.

Леон сидів поруч.
Його руки були в крові.
Він навіть не намагався їх витерти.

Просто тримав руку Андрія.

Міцно.
Наче це могло втримати його тут.

— Чуєш мене? — тихо, але різко сказав він. — Дивись на мене.

Андрій ледве відкрив очі.
Подивився на нього.

І навіть зараз… посміхнувся.

Ледь помітно.

— Ну… — видихнув він. — ти ж… не планував… так знайомитися…

Леон різко видихнув крізь зуби.

— Замовкни.

Але в голосі не було злості.

Тільки страх.

Справжній.

Софія сиділа з іншого боку.
Її руки тремтіли.

Вона дивилася на кров.
На Андрія.
На Леона.

І ніби не могла скласти це в реальність.

— Це… моя вина… — прошепотіла вона.

Леон навіть не повернувся.

— Не зараз.

Різко.

— Ти мені не допоможеш, якщо зараз почнеш.

Вона замовкла.

Сльози текли самі.

Вона знову потягнулась до Андрія.
Обережно торкнулась його плеча.

— Андрію… будь ласка…

Він ледве повернув голову.

— Живий… — прошепотів він. — бачиш?..

І знову ця слабка усмішка.

Наче він заспокоював їх.

Не навпаки.

— Сконцентруйся! — різко сказав фельдшер. — Говори з ним! Не давай йому втратити свідомість!

Леон нахилився ближче.

— Ти ж хотів довести, що не п’яний?

Ледь іронічно.
Ледь живо.

— Доводь.

Андрій тихо видихнув.

— Я… ж казав… що поїду…

Леон закрив очі на секунду.

— Ідіот…

І цього разу голос зламався.

Машину різко хитнуло.

— Майже на місці! — крикнув водій.

Фельдшер швидко перевірив пульс.

— Давай… давай… не зараз…

Монітор різко пискнув.

На секунду.

Небезпечно.

— Гей! — різко сказав медик. — Очі відкрий!

Леон стиснув руку брата сильніше.

— Тільки спробуй… — тихо сказав він. — тільки спробуй зараз відключитися…

Софія затамувала подих.

Її серце билося так голосно, що вона майже нічого не чула.

Сирена різко обірвалася.

Гальма.

— Приїхали!

Двері розчинилися.

Холодне повітря вдарило в обличчя.

— Дорогу!

Ноші різко висмикнули назовні.

Все знову стало швидким.

Гучним.

Реальним.

— Вогнепальне! Права сторона! Велика крововтрата! — швидко говорив фельдшер.

Леон одразу рушив слідом.

— Я з ним!

Софія навіть не подумала — просто побігла поруч.

Діана — за нею.

Світло лікарні вдарило в очі.

Коридор.

Кроки.

Шум.

Все змішалося.

— Швидше! — крикнув хтось із медиків.

Колеса нош глухо гриміли по плитці.

Андрія везли вперед.

І вони бігли разом із ним.

Наче якщо зупиняться — втратять.

Назавжди.

— Тримайся! — різко сказав Леон, не відпускаючи його руку.

Софія бігла поруч, задихаючись.

— Андрію… будь ласка…

Ще кілька метрів.

І раптом—

— Стоп! Далі не можна!

Медик різко перегородив їм шлях.

Леон навіть не одразу зрозумів.

— Я з ним.

— Ні. Далі тільки персонал.

— Я сказав, я—

— Ви заважаєте! — різко перебив той. — Відійдіть!

Ноші зникли в лікарні.

Двері зачинилися.

І тільки тоді вона відчула —

що справжній страх

тільки починається.

Двері операційної зачинилися з глухим клацанням.

І все.

Тиша.

Над ними загорілася червона лампа.

Софія зупинилася посеред коридору.

Наче її залишили тут випадково.
Наче вона не розуміла, як опинилася саме в цій точці життя.

Леон стояв трохи осторонь.

Його руки все ще були в крові.

Він дивився на них кілька секунд.

Наче вперше бачив.

Потім різко провів долонями по обличчю,
залишаючи на шкірі темні сліди.

Діана мовчки підійшла до Софії.

— Дихай, — тихо сказала вона.

Софія навіть не відповіла.

Вона дивилася тільки на двері.

Наче могла змусити їх відчинитися силою думки.

Хвилини тягнулися повільно.

Нестерпно.

Нарешті двері відчинилися.

Лікар.

Серйозний погляд.

— Кулю ми витягнули, — сказав він.

Софія зробила крок вперед.

— Він…?

— Стан важкий. Куля пошкодила печінку. Частину довелося видалити.

Слова били повільно.

Але боляче.

— Ми стабілізували його, але цього недостатньо.

Пауза.

— Потрібна термінова трансплантація частини печінки.

Тиша впала важко.

— Нам потрібен донор. Бажано родич.

І тоді Леон зробив крок.

Без паузи.
Без роздумів.

— Я.

Лікар подивився на нього уважно.

— Ви родич?

— Так.

Софія різко повернулася.

— Що?..

Але Леон вже дивився на лікаря.

— Перевіряйте.

— Добре, йдемо.

Він кивнув і рушив коридором.

Леон пішов слідом.

Швидко.

Наче не було нічого важливішого.

— Почекай!

Він зупинився.

Повернувся.

Софія дивилася на нього.

Очі повні нерозуміння.