Той, хто став попереду

Машина мчала нічною дорогою.

Швидко.

Надто швидко.

Світло ліхтарів розсипалося по лобовому склу жовтими смугами, ніби час розривався на шматки.

Леон не дивився ні на кого.

Тільки на дорогу.

Його руки міцно стискали кермо, так що кісточки пальців побіліли.

Стрілка спідометра повільно піднімалася вище.

— Леоне… — тихо сказала Діана із заднього сидіння.

Він не відповів.

Андрій сидів поруч.

Теж мовчав.

Але інколи кидав на нього короткий погляд.

Наче намагався зрозуміти, що зараз відбувається в його голові.

Навігатор тихо заговорив:

— Через п’ятсот метрів поверніть праворуч.

Діана нахилилася вперед.

Телефон у її руках трохи тремтів.

— Це тут… десь тут, — прошепотіла вона. — Геолокація показує цей район.

Будинки ставали рідшими.

Ліхтарів менше.

Дорога вузька.

Леон різко звернув праворуч.

Машина підскочила на ямі.

І тоді вони його побачили.

Будинок.

Старий.

Темний.

Наче покинутий.

Світло горіло тільки у вікні на першому поверсі.

Машина різко загальмувала за кілька десятків метрів.

Двигун затих.

І раптом стало моторошно тихо.

— Це він… — тихо сказала Діана.

Леон дивився на будинок.

Не моргаючи.

Наче намагався запам’ятати кожну деталь.

Потім відчинив двері.

— Стій.

Андрій уже збирався виходити, але Леон різко повернувся до нього.

— Ти залишаєшся.

— Що?

— Ти залишаєшся в машині.

Голос був холодний.

Безапеляційний.

— Серйозно? — Андрій підняв брову.

— Ти випив.

— Уже ні.

— Це не обговорюється.

Діана мовчки дивилася на них.

А потім тихо сказала:

— Він правий.

Андрій перевів погляд на неї.

— Ти теж?

— Так.

Вона серйозно кивнула.

— Якщо там щось станеться… ти зараз не в формі.

Кілька секунд ніхто не говорив.

Андрій важко видихнув.

— Чудово.

Він відкинувся на сидіння.

— Ідіть.

Леон ще секунду дивився на нього.

Наче хотів переконатися, що той не рушить.

Потім вийшов з машини.

Діана — слідом.

Двері тихо зачинилися.

І щойно їхні кроки віддалилися, Андрій повільно видихнув.

— Добре… розумні герої.

Він дістав телефон.

Подивився на будинок.

Потім набрав номер.

— Поліція? — тихо сказав він. — Тут можливе викрадення. Адреса…

Він швидко продиктував її.

— У чоловіка може бути зброя.

Коротка пауза.

— Приїжджайте швидше.

Він завершив дзвінок.

Ще раз подивився на будинок.

— Сподіваюсь, ви там не наробите дурниць.

Він відкрив двері машини.

І тихо рушив слідом.

У будинку пахло пилом і сирістю.

Леон зайшов першим.

Діана — одразу за ним.

Тьмяне світло лампи падало на середину кімнати.

І там сиділа Софія.

На стільці.

Руки зв’язані за спиною.

Коли вона побачила Леона — її подих обірвався.

— Леон…

Але з тіні біля стіни повільно вийшов він.

Колишній.

Його посмішка була кривою і холодною.

У руці блиснув пістолет.

— О, як мило, — сказав він. — Рятівники.

Софія різко похитала головою.

— Не треба…

— Тихо, — сказав він.

Пістолет трохи піднявся.

— Ще крок — і я стріляю.

Леон підняв руки.

Але не відвів погляду від зброї.

— Спокійно.

Його голос був тихий.

— Давай без дурниць.

— Без дурниць? — чоловік нервово засміявся. — Ти вдерся сюди і говориш про дурниці?

Леон зробив повільний крок.

— Відпусти її.

— Ні.

Ще крок.

Тепер він був майже біля Софії.

Колишній різко смикнув пістолет.

— Я сказав — стояти!

— Ти ж не зробиш цього, — спокійно відповів Леон.

Чоловік різко перевів пістолет на Софію.

— А може зроблю.

Софія завмерла.

— Якщо вона не може бути зі мною…

Його голос став холоднішим.

— То не буде ні з ким.

У цей момент у дверях почувся голос.

— Це найтупіший план, який я чув.

Усі різко повернулися.

У дверях стояв Андрій.

Він виглядав спокійним.

Але очі були напружені.

— Ти ще хто такий?! — гаркнув колишній.

— Той, хто викликав поліцію.

Десь далеко вже почулися сирени.

Чоловік різко занервував.

— Сука…

Він знову навів пістолет на Софію.

— Тоді почнемо з неї!

Все сталося за секунду.

Софія не встигла навіть вдихнути.

Андрій різко рвонувся вперед.

Став прямо перед нею.

Постріл пролунав оглушливо.

Андрій здригнувся.

Наче хтось сильно штовхнув його в бік.

На сорочці миттєво розпливлася темна пляма.

— Чорт… — тихо видихнув він.

Софія закричала.

Вона навіть не бачила пострілу — тільки спину Андрія перед собою.

Він повільно похитнувся.

Леон кинувся вперед і підхопив його.

— Андрію!

Сирени вже були зовсім близько.

Колишній різко кинувся до дверей.

— Та ну нахрін!

Він вискочив надвір.

— Поліція! Лягай на землю!

— Та пішли ви!

Його скрутили за кілька секунд.

Клацнули кайданки.

А всередині будинку Леон уже стояв на колінах біля брата.

Його руки були в крові.

— Дивись на мене! — різко сказав він. — Не відключайся!

Андрій ледь усміхнувся.

— Казав же… що поїду…

Леон тихо видихнув.

— Ідіот…

Але в цьому слові було більше страху, ніж злості.

А позаду нього сиділа Софія.

Зі зв’язаними руками.

І плакала.

Бо тільки зараз зрозуміла —