Леон уже рухався до дверей.
Швидко.
Майже різко.
Наче щось усередині нього просто клацнуло.
Стілець від’їхав назад.
Він навіть не сказав жодного слова.
Просто вийшов з кімнати.
Двері грюкнули.
У коридорі на секунду стало тихо.
— Що… — почала Діана, але договорити не встигла.
Вона першою кинулася за ним.
Андрій — одразу слідом.
Коли вони вибігли в коридор, Леон уже був майже біля виходу.
— Стій! — крикнула Діана.
Він навіть не обернувся.
Лише швидше рушив до дверей.
Він штовхнув їх плечем і вийшов на нічну парковку.
Холодне повітря різко вдарило в обличчя.
Леон дістав ключі.
Сигналізація коротко пискнула.
Він відкрив машину.
— Ти серйозно зараз поїдеш сам?! — різко сказала Діана, підбігаючи.
— Сідайте.
Коротко.
Наче це було очевидно.
Вона швидко сіла на заднє сидіння.
Андрій відкрив передні двері.
Леон уже збирався заводити машину, але завмер на секунду.
Подивився на нього.
— Ти п’яний.
Андрій видихнув.
— Уже ні.
— Це не жарти.
— Я знаю.
Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
Леон стиснув кермо сильніше.
— Я не знаю, чи варто брати тебе, якщо ти в такому стані, — сказав він тихо, але жорстко. — Якщо щось станеться, ти нічим не допоможеш.
Андрій лише похитав головою.
— Я їду.
— Ти випив.
— Я їду.
Тиша зависла між ними.
Задні двері клацнули — Діана різко нахилилась між сидіннями.
— Ви серйозно зараз будете мірятися впертістю? — вона вже майже кричала. — Вона там одна, чорт забирай!
Ні Леон, ні Андрій не відповіли.
— Один вирішив бути героєм і їхати сам, другий — доводить, що не п’яний! — продовжила вона, зриваючись. — Може ви вже припините цю дурню і поїдете?!
Секунда.
Друга.
Леон різко повернув ключ.
Двигун загуркотів.
Машина рвонула з парковки так швидко, що колеса коротко скрипнули по асфальту.
Діана відкинулась на сидіння, важко видихнувши.
У салоні запала тиша.
Густа.
Тільки ліхтарі ковзали жовтими смугами по лобовому склу.
Місто залишалося позаду.
І кожен із них думав про одне й те саме.
Тільки б не запізно.
Відредаговано: 09.03.2026