Троє проти темряви

Леон уже рухався до дверей.

Швидко.

Майже різко.

Наче щось усередині нього просто клацнуло.

Стілець від’їхав назад.

Він навіть не сказав жодного слова.

Просто вийшов з кімнати.

Двері грюкнули.

У коридорі на секунду стало тихо.

— Що… — почала Діана, але договорити не встигла.

Вона першою кинулася за ним.

Андрій — одразу слідом.

Коли вони вибігли в коридор, Леон уже був майже біля виходу.

— Стій! — крикнула Діана.

Він навіть не обернувся.

Лише швидше рушив до дверей.

Він штовхнув їх плечем і вийшов на нічну парковку.

Холодне повітря різко вдарило в обличчя.

Леон дістав ключі.

Сигналізація коротко пискнула.

Він відкрив машину.

— Ти серйозно зараз поїдеш сам?! — різко сказала Діана, підбігаючи.

— Сідайте.

Коротко.

Наче це було очевидно.

Вона швидко сіла на заднє сидіння.

Андрій відкрив передні двері.

Леон уже збирався заводити машину, але завмер на секунду.

Подивився на нього.

— Ти п’яний.

Андрій видихнув.

— Уже ні.

— Це не жарти.

— Я знаю.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.

Леон стиснув кермо сильніше.

— Я не знаю, чи варто брати тебе, якщо ти в такому стані, — сказав він тихо, але жорстко. — Якщо щось станеться, ти нічим не допоможеш.

Андрій лише похитав головою.

— Я їду.

— Ти випив.

— Я їду.

Тиша зависла між ними.

Задні двері клацнули — Діана різко нахилилась між сидіннями.

— Ви серйозно зараз будете мірятися впертістю? — вона вже майже кричала. — Вона там одна, чорт забирай!

Ні Леон, ні Андрій не відповіли.

— Один вирішив бути героєм і їхати сам, другий — доводить, що не п’яний! — продовжила вона, зриваючись. — Може ви вже припините цю дурню і поїдете?!

Секунда.

Друга.

Леон різко повернув ключ.

Двигун загуркотів.

Машина рвонула з парковки так швидко, що колеса коротко скрипнули по асфальту.

Діана відкинулась на сидіння, важко видихнувши.

У салоні запала тиша.

Густа.

Тільки ліхтарі ковзали жовтими смугами по лобовому склу.

Місто залишалося позаду.

І кожен із них думав про одне й те саме.

Тільки б не запізно.