Правда виходить у темряві

Діана стояла біля вікна.

Телефон у руці вже нагрівся від постійних спроб додзвонитися.

— Абонент недоступний…

Вона відкинула голову назад.

Софія ніколи так не зникала.

Особливо після такого дзвінка.

“Я більше не можу. Я їду до тебе.”

Це були останні слова.

Діана набрала знову.

Тиша.

Леон пройшов в кінець залу, не дивлячись ні на кого.

Свято ще тривало.

Андрій приймав привітання.

Леон дістав телефон.

Набрав Софію.

Раз.

Два.

П’ять.

Недоступна.

Щось холодне розповзалось по спині.

Він різко розвернувся і пішов крізь натовп. Люди розступалися, не розуміючи, що в його обличчі вже немає нічого святкового.

У центрі залу — щасливий наречений. Усміхнений. Оточений привітаннями.

Він схопив Андрія за лікоть.

Сильно.

— Вийдемо.

Він був трохи п’яний, але очі вже тверезіли.

— Ти що робиш? — усмішка ще трималась, але очі вже насторожились.

— Зараз.

Не питаючи дозволу, Леон вивів його з залу в темний коридор, подалі від музики й чужих очей.

Двері зачинилися.

Тиша стала різкою.

— Мені зараз не до братських розбірок, — сказав Леон тихо, але жорстко. — Софія зникла.

Слова зависли в повітрі.

Андрій кліпнув.

— Що?

— Вона не відповідає. До Діани не доїхала. Телефон вимкнений.

Алкоголь з його обличчя зник за секунду.

— Коли?

— Близько сорока хвилин тому.

Пауза.

Коротка.

Важка.

— Чого ти від мене хочеш? — голос уже повністю тверезий.

— Допомоги, — різко. — Якщо хочеш згадувати, хто з нас старший і хто кому що винен — потім. Зараз вона зникла.

Щось промайнуло між ними.

Не ненависть.

Не суперництво.

Щось глибше. Старіше.

Андрій повільно кивнув.

— Поїхали.

Без жартів.

Без образ.

Наче рішення вже давно чекало цього моменту.

Вони моментально доїхали до дому Діани.

Коли вони приїхали, вона вже стояла біля під’їзду.

— Вона була розбита, — сказала вона, не вітаючись. — Вона казала, що не може жити у брехні.

Андрій застиг.

— Якій брехні?..

Леон різко глянув на нього.

— Не зараз.

Він обернувся до Діани.

— Камери біля офісу є?

— Є. На фасаді і на перехресті.

— Поїхали.

Друг Леона, Ігор, відкрив їм без зайвих питань.

Монітори засвітилися холодним світлом.

Перемотка.

Час.

Ось Софія.

Вона стоїть на тротуарі. Плаче.

Під’їжджає таксі.

Але з іншого боку різко зупиняється темна машина.

— Стоп, — сказав Леон.

Кадр завмер.

Дверцята відкриваються.

Чоловік.

Ривок.

Софію затягують всередину.

Діана закрила рот долонею.

Андрій зблід.

— Номер видно? — його голос став абсолютно тверезим.

Ігор збільшив кадр.

Зад машини.

Цифри.

— Є.

Андрій уже діставав телефон.

— У мене є знайомий, — сказав швидко. — Він може пробити номер по базі. Дай.

Він продиктував.

Тиша.

Навіть дихання було чути.

Телефон завібрував через хвилину.

Андрій показав повідомлення.

— Старий приватний будинок. За містом.

Леон вже рухався до дверей.