Без права на слово

Вона сиділа нерухомо.
Спина рівна, руки зв’язані, погляд опущений.
Скотч на роті стягував шкіру, але вона майже не відчувала болю — тіло ніби відключилось.

Він ходив по кімнаті повільно.
Не поспішаючи.
Кроки лунали глухо, рівно — так, ніби він мав скільки завгодно часу.

— Ти завжди думала, що якщо мовчати, — сказав він нарешті, — то біль зникне.

Він зупинився десь позаду.

— Пам’ятаєш, як ти казала, що хочеш бути сильною?
Що мрієш про життя, де тебе не будуть ламати?

Вона не рухалась.
Тільки пальці трохи стиснулись.

— Ти вірила, що кохання може врятувати, — продовжив він спокійно. — Що хтось прийде і скаже: “з тобою все добре”.

Він обійшов її і став перед нею.

— Але ж ні, Софі.
З тобою ніколи не було все добре.

Її подих став частішим.

Він подивився на неї зверху вниз, довго, уважно — як на щось брудне.

— Знаєш, що в тобі ніколи не зміниться? — сказав тихо. —
Ти.

Він усміхнувся, але в усмішці не було нічого живого.

— Ти як була шльондрою, так і лишилась.
Бігаєш.
Від одного до іншого.
Тільки тепер загортаєш це в красиві слова.

Вона різко сіпнулась, ніби її вдарили.

— Думаєш, я не знаю? — продовжив він. —
Трохи уваги — і ти вже чиясь.
Трохи тепла — і ти готова повірити в “кохання”.

Він нахилився ближче.

— Ти не любиш.
Ти чіпляєшся.

Сльози котились по щоках, але він не зупинявся.

— А тепер подивись на себе, — кинув. —
Тіло те саме.
Вага та сама.
Ти можеш схуднути на пару кілограмів, можеш знову нажертися — але суть не зміниться.

Він зробив паузу, щоб слова в’їлись.

— Ти така ж жахлива, Софі.
Така ж важка.
Така ж огидна у своєму тілі, як і тоді.

Її дихання зірвалося. Груди ходили рвано, ніби їй не вистачало повітря.

— Пам’ятаєш, як ти після переїдання сиділа на підлозі у ванній? — спитав він майже буденно. —
Плакала.
Клялась, що це востаннє.

Він скривив губи.

— І що?
Нічого не змінилось.
Ти просто навчилась ховатись краще.

Він випрямився.

— І тепер ти думаєш, що якийсь Леон… — вимовив ім’я з презирством, —
подивиться на тебе і скаже: “Оце — мій вибір”?

Вона здригнулась усім тілом.

— Ти справді віриш, — продовжив він, — що чоловік з грошима, статусом, життям
обере дівку, яка боїться їжі, боїться дзеркал
і боїться, що її кинуть, якщо вона займе забагато місця?

Сльози капали на підлогу одна за одною.

— Ти для нього — розвага, — холодно сказав він. —
Тимчасове почуття жалю.

Він нахилився так близько, що вона відчула його подих.

— А я — єдиний, хто знає, яка ти насправді.
Брудна.
Зламана.
І завжди голодна — не лише до їжі.

Він подивився на неї ще раз — повільно, з насолодою.

— Ну що…
Можливо, ти хочеш щось сказати?

Він зірвав скотч.

Софія різко вдихнула.

Повітря вдерлось у легені занадто швидко, занадто боляче. Губи пекли та тремтіли, але не від холоду — від напруги, яка накопичувалась роками і тепер рвалася назовні.

Вона хотіла сказати, що він бреше.
Що він нічого про неї не знає.
Що вона пережила більше, ніж він здатен уявити.

Хотіла вимовити ім’я Леона — як доказ. Як щит. Як щось живе й справжнє.

Хотіла крикнути.

Хотіла плюнути йому в обличчя.

Хотіла сказати хоча б одне слово — будь-яке — щоб не дати йому цієї перемоги.

Але всередині все злиплося.

Сором, який він роздер старими спогадами, піднявся вгору, як хвиля.
Він був знайомий. Давній. Липкий.

Той самий, що стискав їй груди у ванній кімнаті.
Той самий, що змушував дивитися в дзеркало і не впізнавати себе.

Слова піднялись до горла — і застрягли.
Ніби хтось невидимий стиснув трахею зсередини.

Її губи відкрились.

Нічого.

Лише хрипкий, зламаний подих.

Сльози текли беззвучно, але це були не лише сльози страху.
Це було приниження від того, що він знову доторкнувся до найболючішого — і вона дозволила.

Усередині вона кричала.

Кричала так голосно, що аж темніло в очах.

Я не така.
Я не така.
Я не така.

Але назовні — тиша.

Вона ненавиділа себе за цю тишу.

За те, що знову не може.
За те, що його голос усе ще має над нею владу.

Він дивився, чекаючи.

А вона стояла на межі — між словом і безмовністю.

І не змогла зробити крок.

Ні звуку.

Він кивнув, задоволений.

— От бачиш, — сказав спокійно. —
Навіть коли тобі дають голос — тобі нічого сказати.