Привид минулого

Вона відчула, як паніка стискає груди. Повітря стало важким, майже отруйним.
Сльози не виходили. Тільки тремтіння рук і єдине запитання, що крутилося в голові:

Як він мене знайшов?..

— Дивишся на мене так, ніби привида побачила, — спокійно сказав він, не відводячи очей від дороги. — А я ж реальний. Завжди був.

Софія притиснулась до дверцят, ніби могла злитися з ними.

— Зупини машину, — сказала вона хрипко. — Негайно.

— І куди ти підеш? — він ледь усміхнувся. — Назад? До них?
До того, хто дивиться на тебе, але ніколи не бачить?

Вона різко повернула голову.

— Ти не маєш права говорити про моє життя.

— Маю, — відповів він тихо. — Бо я його знаю. Краще, ніж ти сама.

Машина ковтала кілометри. Місто повільно віддалялось — ліхтарі ставали рідшими, темрява густішою.

— Ти мене лякаєш, — сказала вона. — Якщо ти зараз не зупинишся, я подзвоню комусь.

Він кинув на неї погляд — оцінюючий.

— Кому? — спитав з удаваною цікавістю. — Босові? Подружці? Чи тому хлопчику, який думає, що кохає тебе?

Її пальці стиснули телефон у сумці.

— Не смій, — прошепотіла вона.

Вона дістала телефон.

Рух був миттєвим.
Його рука вихопила пристрій ще до того, як екран загорівся.

— Ей! — вона сіпнулась. — Віддай!

— Ні, — коротко відповів він і поклав телефон собі в кишеню. — Ти занадто довго ховалась за іншими.

— Ти не маєш права! — голос зірвався. — Це викрадення!

— Це розмова, — холодно виправив він. — Та, якої ти весь час уникала.

Вона відвернулась до вікна. Світ зовні став чужим, порожнім.
Серце билося так гучно, що заглушало думки.

Діана чекає. Вона зрозуміє, що щось не так.

Діана зрозуміла не одразу.
Спочатку — просто здивування.
Потім — тривога.

Софія не брала слухавку.

Минуло ще пів години — і страх став нестерпним.
Діана набрала єдиний номер, який знав усе.

— Леоне, — сказала вона без вступів. — Софія зникла. Вона мала бути в мене. Вона не відповідає.

Тиша тривала секунду.

— Коли ви говорили востаннє? — запитав він.

— Вона плакала. Сказала, що їй страшно.

Він більше нічого не сказав.
Але Діана зрозуміла: він уже почав шукати.

Машина різко зупинилась.

— Виходь, — сказав він.

Перед ними — покинута будівля. Сіра, облізла, з вибитими вікнами.
Навколо — ні душі.

— Я нікуди не піду, — прошепотіла Софія.

Він відчинив дверцята й грубо потягнув її за руку.

— Ти завжди була вперта, — кинув він. — Це мені в тобі й подобалось.

Всередині було холодно. Вогко.
Кроки глухо відлунювали.

Її посадили на старий стілець.
Мотузка вп’ялась у зап’ястя, стягуючи руки.

— Будь ласка… — сказала вона тихо. — Просто відпусти мене.

Він подивився на неї довго. Майже ніжно.

— Ти нікуди не підеш, Софі. Не цього разу.

Двері зачинились.
Замок клацнув.

Темрява поглинула простір.

Софія залишилась сама — зв’язана, налякана, але з думкою, яка не давала зламатися:

Вони помітять. Вони знайдуть. Я маю витримати.