Сльози під оплески

Усі чекали.
У залі панувало щире захоплення — повітря було наповнене сміхом, світлом, очікуванням щастя.
Ніхто не помічав, що для Софії цей момент став пасткою.

Вона стояла поруч із Андрієм, але відчувала на собі інший погляд — гострий, мов лезо.
Леон.
Його очі шукали її серед натовпу, і навіть крізь натягнуту усмішку вона відчувала, як у грудях стискається повітря.

— Не кажи нічого, — тихо прошепотів Андрій, роблячи крок ближче. — Я не хочу чути «ні». Не сьогодні.

Він обійняв її.
Софія застигла. У грудях — глухий, болючий ком. Вона не могла навіть вдихнути.
Коли Андрій на мить відпустив, вона зустріла погляд Леона.

Він стояв, мов скам’янілий, але його очі промовляли без слів:
«Скажи йому правду. Не роби цього…»

Погляд Емілії затримався на Софії.
Вона знала — знала, що та не кохає Андрія. Софія зізналась їй кілька днів тому, не витримавши тягаря.
Тепер Емілія дивилась на неї з тихим жалем, у якому змішались і співчуття, і власний біль.
Вона бачила, як Софія стоїть, ніби в пастці, намагаючись дихати серед брехні, і водночас усвідомлювала, що сама теж зробила чимало, аби викликати ревнощі Леона — того, кого кохала.
Але зараз її серце стискалось лише від жалю: Софія блідла на очах, губи тремтіли, і здавалося, ще мить — і вона розсиплеться, мов скло від найменшого дотику.

І саме тоді зал вибухнув оплесками.
Келихи дзенькнули, пролунали вигуки “Вітаємо!”.
Всі сміялись, обіймались, тиснули руки, бажали щастя.
А Софія стояла серед них — ніби під водою. Все звучало глухо, спотворено.

Її горло стискало, очі наповнювались гарячими слізьми.
Вона ковтнула повітря, але воно застрягло десь між легенями.
Усмішка зникла, а дихання стало коротким, уривчастим.

І тоді вона зробила крок назад. Потім ще один.
Ніхто не помітив.
Всі святкували — а вона розвалювалась зсередини.

Сльози потекли щоками, коли вона нарешті розвернулась і рушила до виходу.
Схопила сумку, майже спіткнулася на порозі.
— Софі, ти куди?.. — хтось гукнув, але вона навіть не озирнулась.

Її кроки лунали коридором, ніби удари серця.
Двері офісу грюкнули за спиною — і світ розлетівся на шматки.

На вулиці її обдало холодним подихом ночі.
Повітря було різким, колюче, мов лід.
Вона зробила кілька кроків, намагаючись зібрати подих, але сльози не зупинялись.
Місто мерехтіло розмитими вогнями, світ здавався чужим і далеким.

Телефон здригнувся в руці.
На екрані — Леон.

Вона подивилась на ім’я, і в грудях усе перевернулося.
— Ненавиджу себе… — закричала вона крізь сльози.

Палець тремтів, коли вона скинула дзвінок.
— За всю цю брехню… — додала майже беззвучно, ховаючи обличчя в долонях.

Навколо — шум машин, музика з барів, людський сміх.
А в ній — порожнеча, що розросталася з кожною секундою.

Тремтячими пальцями вона відкрила список контактів. Пошук. Діана.
Кілька секунд вагалася — і натиснула «виклик».

— Ти вдома? — її голос зірвався на шепіт.
— Так, що трапилось? — Діана одразу відчула тривогу.
— Я… я більше не можу. Просто не можу. Мені треба поговорити.
— Звісно. Приїжджай. Я тебе чекаю.

Софія кивнула, хоча Діана цього не бачила.
Вона зупинила таксі, стискаючи сумку, мов рятівну опору.

Та щойно авто під’їхало, за спиною почувся різкий звук — дверцята іншої машини відчинилися.
Хтось швидко вийшов і підійшов.
Чиясь рука схопила її за зап’ястя.

— Ей! — вигукнула вона, але не встигла.
Різкий ривок — і її втягнули всередину. Двері грюкнули, мотор заревів.

Вона билася, намагалась вирватися, але сильна рука притисла її до сидіння.
— Відпусти! — задихалась Софія.
— Тихо, — глухий чоловічий голос. — Ми просто поговоримо.

Світ за вікном перетворився на розмиті плями світла.
Серце калатало в горлі, дихання рвалося.
І тоді вона відчула запах.
Занадто знайомий запах парфуму.

Він пробив пам’ять, мов удар.

— Що… що ти хочеш?.. — прошепотіла вона.

Мовчання. Потім повільний рух голови.
Світло ліхтаря ковзнуло по обличчю. Маска сповзла.

Софія широко розплющила очі.
— Ні… цього не може бути…

Перед нею — він. Її колишній.
Той, кого вона намагалася викреслити з життя. Той, хто колись називав її своєю, а потім зламав.

— Привіт, кохана, — прошепотів він холодно. — Скучила?

Вона відчула, як паніка стискає груди. Повітря стало важким, майже отруйним.
Сльози не виходили. Тільки тремтіння рук і єдине запитання, що крутилося в голові:

Як він мене знайшов?..