Тост за брехню

День тягнувся напружено.
Леон кілька разів кидав на Софію короткі погляди — ледь стримані, але в очах горіло те саме полум’я, що й уночі.
Вона уникала його — надто добре знала, що може втратити контроль, якщо зустріне цей погляд надовго.
А сьогодні мала сказати Андрієві правду. Про них. Про все.

Ближче до вечора Леон вийшов зі свого кабінету.
На його обличчі — звична холодна зосередженість, але в голосі звучала стримана гордість.

— Командо, — звернувся він, привертаючи увагу всієї зали. — Маю гарну новину. Ми підписали контракт із Harrington Group. Місяць напруженої роботи — і ми це зробили.

У кімнаті прокотилася хвиля оплесків.
Команда загула схвальними вигуками, хтось жартував про шампанське.
Леон ледь усміхнувся, його погляд на мить зупинився на Софії.

— Гадаю, ви заслужили, — сказав він спокійно. — Залишайтеся після роботи. Трохи вина, трохи музики. Ми це заслужили.

Його очі затрималися на ній довше, ніж слід.
Софія відчула, як щось стиснулося всередині. Це “трохи вина” могло означати для них обох надто багато.

Після оголошення, коли всі сміялися й обговорювали майбутню вечірку, Софія тихо вийшла до кухні. Їй потрібно було кілька хвилин самій — просто перевести подих, зібратись із думками.

Кавомашина глухо зашипіла.
Вона дивилася, як повільно наповнюється горнятко, і намагалася не думати про те, що чекає ввечері: як сказати Андрієві правду, як подивитися йому в очі після всього.

— Ти ховаєшся? — тихий, знайомий голос змусив її здригнутися.

Леон стояв у дверях. У ньому не було тієї стриманої напруги, яку вона бачила вдень. Тільки спокій — теплий і людяний.

— Просто треба хвилина тиші, — відповіла вона, уникаючи погляду.
— Знаю, — сказав він тихо, підходячи ближче. — День був важкий. Ти заслужила відпочинок.

Вона всміхнулася краєчком губ.
— Не впевнена, що можу зараз розслабитись.

— Можеш, — спокійно відповів Леон. — Не потрібно нічого вирішувати сьогодні. Просто побудь. Дихай.

Його голос був таким м’яким, що на мить їй здалося — це не бос, а той самий чоловік, поруч із яким вона прокидалася вночі.
— Я спробую, — прошепотіла вона.

— Ось і правильно, — він ледь усміхнувся. — Сьогодні просто святкуй. Завтра буде новий день.

Він пішов, залишивши після себе легкий аромат кави, змішаний із нотами його парфуму.
Софія ще кілька секунд стояла, дивлячись на відчинені двері.
Їй хотілося вірити, що завтра справді буде простіше. Але десь глибоко всередині вона вже відчувала — не буде.

До вечора офіс наповнився м’яким світлом ламп і запахом шампанського.
На столах — фрукти, закуски, келихи, сміх. Здавалося, усі нарешті могли видихнути.
Усі, крім неї.

Софія стояла біля столу, стискаючи в руках келих просеко. Серце калатало десь у горлі — здавалося, ще мить, і вона просто підійде до Андрія, скаже все, як є. Без виправдань, без прикрас. Вона втомилась тікати.

Він стояв неподалік, сміючись із колегами. Такий щирий, світлий — і саме це різало їй душу. Вона зробила крок до нього. Потім другий.

— Софіє! — окликнув хтось позаду.

Вона різко обернулася — це була Емілія з келихом у руці, усміхнена й трохи п’яна.
— Ти маєш спробувати цей десерт, — вона схопила Софію за зап’ясток і потягнула до столу. — Це просто щось неймовірне!

Софія на мить вагалася. Її погляд ковзнув до Андрія — він саме обернувся, наче відчув її намір. Їхні очі зустрілися. І в ту ж секунду Леон вийшов із кабінету, плеснув у долоні й гукнув:
— Друзі, можна хвилинку уваги?

Гул стих, і всі обернулися до нього.
Леон стояв біля столу — спокійний, упевнений, із ледь помітною посмішкою, яка миттєво зібрала залу.
— Я знаю, останні тижні були виснажливими, — почав він. — Але щойно ми отримали офіційне підтвердження: контракт із Harrington Group підписано.

Зала вибухнула оплесками. Люди обіймалися, дехто вже відкривав шампанське. Леон дочекався, поки шум трохи стихне, і додав:
— І сьогодні ми святкуємо не лише успіх компанії, а й вашу відданість. Кожен із вас зробив це можливим.

Сміх, вигуки, оплески — усе злилося в одну хвилю. Софія стояла осторонь, намагаючись усміхатись, але всередині все було надто тихо. Її думки — не про контракт, не про тости. Вони були про те, що сьогодні вона мала поставити крапку.

Коли галас трохи стих, вона відійшла до кухні, щоб зібратись із думками. Пальці тремтіли, коли вона налила собі води. Їй потрібно було кілька хвилин тиші — щоб зібрати в голові слова, щоб нарешті наважитись.

Телефон завібрував.
Леон: Ти виглядаєш напружено. Розслабся, Софіє. Ти зробила все, що могла. Ти тримала цей проєкт на плечах місяць. Ми впорались — завдяки тобі.Я кохаю тебе.

Вона підняла очі. Через скляну перегородку бачила залу — Леон стояв серед людей, спокійний, з келихом у руці. І, помітивши, що вона дивиться, ледве помітно послав їй повітряний поцілунок.

На губах Софії з’явилася м’яка, справжня усмішка.
Телефон знову спалахнув.
Леон: Мені подобається, коли ти посміхаєшся.

Вона вперше за день відчула спокій. Хоч на кілька секунд.
І саме в цей момент, коли вона вже зібралась підійти до Андрія й сказати правду, хтось покликав її.

— Софіє! — голос Андрія змусив її здригнутись.

Вона обернулася. Він стояв просто перед нею — трохи схвильований, але щиро усміхнений.
— Ходімо на хвилинку, — попросив він, торкаючись її руки.

Вони відійшли ближче до вікна, де мерехтіли вогні міста. Андрій зітхнув, дістав невелику коробочку з кишені й поглянув їй у вічі.

Андрій, уже добряче напідпитку, гучно гукнув:
— Хвилиночку уваги! — його голос перекрив музику, і всі поступово обернулись до нього.

Софія завмерла, келих ледь не вислизнув із руки.
Андрій, усміхаючись і хитаючись трохи на ногах, підняв свій келих:
— Я просто… — він зупинився, засміявся, — хотів сказати, що сьогодні чудовий день! Ми всі молодці, але є ще дещо важливіше.