Ніч правди

Леон ніби закам’янів, почувши ці слова. Дім. Він завжди боявся бути чиїмось домом — відповідальністю, теплом, яке треба берегти. Але коли дивився на Софію, розумів: це вперше, коли це слово звучить не як тягар, а як подарунок.

Він підвів погляд і повільно, обережно, наче боявся її злякати, торкнувся її щоки.
— Ти знаєш, — тихо мовив він, — я довго не дозволяв собі це. Але зараз… я більше не хочу від тебе тікати.

Софія відчула, як його долоня теплішає. Її серце билося десь у горлі.
— Тоді не тікай, — сказала вона, і сама здивувалась, як спокійно прозвучав її голос. — Бо я не буду більше грати в напівправди.

Леон не відповів словами. Він нахилився й обережно торкнувся її губ — поцілунок вийшов тихим, глибоким, наче обіцянка. Софія відповіла йому, але не заплющила очей — їй важливо було бачити, що це справді він.

Коли вони віддалились одне від одного, в кімнаті ще стояла тиша. І лише тоді Софія додала:
— Завтра я скажу Андрію. Про все.

Леон завмер.
— Софіє, це… не обов’язково прямо зараз.

— Обов’язково, — перебила вона, цього разу твердо. — Бо я не хочу більше брехати ні йому, ні собі. Інакше ми ніколи не зможемо почати з чистого аркуша.

Він стиснув її руку ще міцніше. Його обличчя змішувало полегшення і тривогу.
— Я боюсь, що він зненавидить тебе.

— Я вже знала, що він мене зненавидить, якщо дізнається. Але мені важливіше, щоб він знав правду.

Софія підвелась і зробила крок до вікна, розсунувши штори. Нічний Нью-Йорк мерехтів сотнями вогнів, мов нагадування про їхнє нове життя.
— Я хочу, щоб усе нарешті було по-справжньому, — сказала вона, не обертаючись.

Леон підійшов до неї ззаду, обійняв, поклав підборіддя їй на плече.
— Тоді почнемо по-справжньому, — шепнув він. — Разом.

Вони стояли так кілька хвилин — двоє, що нарешті зняли маски. Попереду був ранок, який змінить усе: розмова з Андрієм, новий день у офісі, нова розстановка сил. Але зараз була ніч, їхня ніч, коли вперше замість страху з’явилась надія.