Мій дім

Він заніс її до квартири, не опускаючи з рук.

— Леоне! — знову сміялась вона, ховаючи обличчя в його плечі.

Він поставив її на ноги лише тоді, коли зачинив за собою двері. І тут Софія раптом зірвала пальто з плечей, знову засміявшись, і кинулась всередину. Вітер розтріпав її волосся, а в очах блищало щось живе.

Леон поглянув на неї, як на диво. Усміхнувся — тією рідкісною, м’якою, не діловою усмішкою.

Софія все ще на півкроку попереду, в руках її пальто. Леон зачинив двері ногою.

Софія зупинилась посеред кімнати, мовби згадала: радість не скасовує болю, який досі не промовлено. Леон теж став серйознішим. Його рука, яка досі торкалась її ліктя, повільно опустилася.

— Сідай, — сказав він лагідно.

Вони присіли поруч, але не торкалися. Між ними було повітря — не холодне, не напружене. Просто простір, у який мали пролунати слова.

— Я не спав ночами, — тихо почав Леон, дивлячись перед собою. — Прокручував кожну мить, кожне «пробач», яке не сказав. Уявляв, що би сказав, якби мав другий шанс. І тепер, коли ти тут... я боюсь усе зіпсувати.

Софія повільно повернула голову. В її погляді не було обвинувачення. Лише тиша й втома.

— Я теж боялась. Що помиляюсь. Що знову залишусь сама. Що знову буде рана, яку не залікувати. Але цього разу я втомилась тікати.

Леон простяг руку. Її пальці майже несвідомо відповіли дотиком.

— Коли я бачив тебе з Андрієм, — прошепотів він, — я злився на себе. Бо не мав права ревнувати. Бо сам все зруйнував. Але я ревнував. І ненавидів себе за це. І за те, що не був поряд тоді, коли ти була в лікарні… коли ти потребувала.

Софія вдихнула, ніби наважуючись відповісти — але тут Леон, трохи затинаючись, додав:

— А ти… щось відчувала до нього?

Не встиг він закінчити запитання, як Софія легенько нахилилася вперед і м’яко притиснула свої пальці до його вуст.

— Тсс… — її голос був тихим, майже шепотом. — Не потрібно навіть закінчувати.

Вона прибрала руку, зустрічаючи його погляд.
— Я нічого не відчувала. І не відчуваю.
Її очі були повні тієї самої впевненості, з якою вона колись ішла від нього — але тепер вона поверталась. До нього. Свідомо.

— Все, що я відчуваю — тільки до тебе.

Леон мовчав. Але його рука знову стиснула її пальці. Цього разу — міцніше.

— А я — від себе, — сказав він після паузи. — Втікав.

Він опустив погляд, ніби злякавшись власних почуттів. Але Софія не відпустила його руки.

— А що ти відчуваєш зараз? — запитав Леон.

Софія зробила вдих, ніби наважуючись.

— Що ти — мій дім. І це лякає, бо я ніколи не знала, яким він має бути насправді. Але ти... даєш мені це відчуття. Тепер.