Я обираю тебе

Він поцілував її, і час ніби на мить зупинився. Це був не вибух — а щось глибше, тихе і цільне. Як правда, яку не треба доводити.

Коли їхні губи нарешті роз’єдналися, Леон не одразу відступив. Він нахилив чоло до її чола, мовчки тримаючи її за руку. Їхні пальці переплелися, як ніби це вже було звичкою — ніби вони завжди були так разом.

Очі Софії сяяли. Не від сліз. Не від сміху. Вони світилися зсередини, наче хтось запалив у ній нове світло. Світло надії, свободи — і кохання. Вона не ховала погляду, не соромилася почуттів. Вперше за довгий час вона не була розірвана між "треба" й "не можна". Лише тиха впевненість: він — її вибір.

Леон подивився на неї — серйозно, трохи м’якше, ніж зазвичай, але з тим самим внутрішнім вогнем.

— Поїхали зі мною, — сказав тихо. Без пояснень, без уточнень. Лише погляд.

Софія завмерла на мить, але навіть не спитала куди. Їй було байдуже. Вперше за довгий час вона не хотіла контролю. Не хотіла планів. Хотіла лише його.

Вона кивнула.

— Добре.

І він усміхнувся. Майже непомітно, але щиро — так, як ніхто інший ніколи не бачив.

— Пішли, — сказала вона, але зупинилась на півкроці. — Давай… не через головний вхід.

Він підняв брову, та не запитав чому. Просто кивнув, а вона прошепотіла:

— Він може чекати. Я… не готова зараз до цього.

— Як скажеш, — м’яко відповів Леон.

Вони вийшли через внутрішній двір. Там було тихо, лише слабке світло від ліхтарів торкалось бруківки. У нього в кишені завібрував телефон — як нагадування про світ, що все ще існував. Але Леон вимкнув звук.

А на телефоні Софії — десятки пропущених. Від Андрія.

«Ти де?..»
«Я біля офісу.»
«Ми ж домовились…»
«Софіє?..»
«Будь ласка, скажи, що з тобою все гаразд.»

Вона дивилась на екран, ніби крізь туман. В очах зникла м’якість. З’явилась рішучість. Вона натиснула кнопку вимкнення. Телефон замовк. Разом із усім, що її стримувало.

— Готова? — спитав Леон, коли вони вже сиділи в авто.

Софія обернулась до нього. Її очі все ще світилися — але вже по-іншому. Вони більше не питали дозволу. Вони промовляли: «Я тут. І я твоя.»

— Тепер так.

І машина рушила, залишаючи позаду офіс, вечірній холод, порожні очікування — і того, хто ще стояв біля головного входу, не розуміючи, чому весь світ мовчить.

Софія час від часу поглядала на Леона збоку, ніби не вірячи, що все відбувається насправді. Його профіль був зосередженим, але спокійним. Він мовчав, тримав кермо однією рукою, а другою легко торкався її пальців — просто, щоб не відпускати.

— Ти… не боїшся? — нарешті запитала вона тихо.

— Чого саме?

— Наслідків. Всього цього. Того, що буде потім. На роботі. В житті…

Він не відразу відповів.

— Боявся, — сказав. — Але більше боюся втратити тебе вдруге. Все інше... не має значення.

Вона мовчки дивилася на нього ще кілька секунд. У його голосі не було коливань. І саме тому їй стало трохи легше дихати.

Коли вони зупинились перед його будинком ,Софія завмерла перед дверима. Її серце билося глухо, але він розвернувся до неї, подивився в очі — і, не мовивши ані слова, підхопив її на руки.

— Леоне! — видихнула вона крізь сміх і несподіване тепло. Її очі знову світилися — цього разу світлом, яке дає лише кохання, у якому вона нарешті дозволила собі бути.

— Ти занадто багато думала останнім часом, — прошепотів він, легко несучи її через поріг. — Час дозволити собі просто бути.

— І що це означає?

— Те, що я не відпущу тебе. Більше — ніколи.

Він зачинив двері ногою, а вона, обіймаючи його за шию, нарешті розслабилася в його руках. Вперше за довгий час — справжньо.