Півкроку до тебе

Вона знала, де його шукати — у внутрішньому дворику офісу, його звичному місці для тиші й самоти після важливих нарад та рішень, коли все всередині кипить, а зовні — спокій і бетонні стіни.

Він стояв спиною до неї. Руки в кишенях, плечі напружені. Очі десь у бетоні міста, в неосвітлених вікнах хмарочосів.

Вона зупинилась за кілька кроків.

— Леоне, — голос зрадив її, але вона не відступила. — Що це було?

Він не обернувся одразу, але вона бачила — його спина напружена, кулаки стиснуті в кишенях. У ньому все кипіло, як вулкан перед виверженням.

— Те, що мало статись.

— Брехня, — сказала вона тихо. — Це було про нас. Не про роботу. І ти це знаєш.

Він нарешті розвернувся.

І Софія відступила на півкроку,наче боялась його.

— Я зійшов з розуму, — сказав він хрипко. — Я дивився, як ти цілуєш його, і в мені все обвалилось. Бо я зрозумів, що, тримаючи тебе на відстані, я сам підштовхнув тебе в його обійми. І якщо це кохання — це твій вибір, тоді я програв сам собі.

Софія завмерла.

— Це не...

— Дай мені сказати, — перебив він, зробивши крок ближче. — Я довго мовчав. Занадто довго. Я думав, що захищаю нас, коли ставив барʼєри. Коли казав, що так треба. Що ми не можемо. Але правда в тому, що я просто боявся. Боявся втратити контроль. Боявся, що якщо впущу тебе — все зміниться. А потім ти увійшла в моє життя, як грім. І я більше не міг дихати, коли тебе не було поруч.

Вона дивилася на нього мовчки, затамувавши подих.

— Кожного разу, коли я говорив, що треба зупинитись — я брехав. Я хотів тебе. Я кохав тебе. Але був занадто слабким, щоб сказати це. І тепер, коли все розвалюється, я нарешті можу сказати: ти — моя. Ти єдина, кого я справді кохав. Єдина, кого не зміг забути. І якщо ти ще хоч на крихту відчуваєш те саме — не мовчи.

…Він на мить замовк, зробив півкроку ближче. В очах — ні краплі сумніву.

— Я тебе кохаю, — сказав він тихо, але твердо. Ці слова висіли в повітрі, мов розряд.

Софія затремтіла.

— Що ти сказав?..

Але він не повторив.

Він просто підійшов ближче. В його погляді — ні краплі сумніву. Ні тіні страху.

Він обійняв її обличчя долонями — і поцілував.

Цей поцілунок був зовсім іншим. Не як тоді, не як у спалахах пристрасті. У ньому була правда. Вибачення. І обіцянка.

Обіцянка ніколи більше не тікати.