Між двома вогнями

Ранок почався з тиші. Занадто звичайний, навіть занадто світлий, щоб відповідати тому, що коїлося в Софії всередині.

Вона вдягалась повільно, вдивляючись у себе в дзеркало. На шиї — тонкий ланцюжок, подарований ще батьками. Волосся поклала обережно, щоб виглядати «ненавмисно красиво». Сьогодні це мало значення.

Леон в офісі поводився, як завжди — зосереджено, холодно, мовчазно. Тільки зрідка вона ловила на собі його погляд — швидкий, різкий, як поріз. І такий же болючий. Він ніби не торкався її зовсім, але в цьому й було найжорстокіше — вона відчувала себе прозорою. Невидимою. І це її дратувало більше, ніж гнів.

Чому? Бо це було несправедливо. Бо він дозволив їй відчути, що може бути чимось більшим. А потім — зник. Замовчав. Зробив вигляд, що нічого не було.

Він. Її бос. Її ніч. Її слабкість.

А тепер — її мовчазний вирок.

— Привіт, — Андрій вигулькнув біля її столу в обідню перерву, з кавою в руках. — Маєш хвилину?

Софія кивнула, злегка посміхнувшись. Він такий теплий, відкритий. Зовсім інший. І їй хотілося бути до нього справедливою. Хоча б трохи.

Вони сіли на терасі поруч. Андрій мовчки простягнув їй каву, а сам подивився вдалечінь, ніби збирався з думками.

— Я думав, — почав він, — може, час уже перестати ховатись?

Софія злегка здригнулася.

— Що ти маєш на увазі? — вона відчула, як все її тіло напружилось.

— Ну, ми ж... разом. То чому би ні? Нехай знають. — Він усміхнувся. — Я горджусь тобою. Хочу тримати тебе за руку, не оглядаючись.

Вона опустила очі. Її серце билося нерівно. Це мало бути приємно. Радісно. Очікувано. Але щось у ній скрутилося в тугий вузол.

Бо це було неправдою.
Бо Андрій був добрий. Але не той.

І вона знала — її "так" було помстою. Жорстокою грою. Вона хотіла, щоб Леон бачив. Щоб Леон ревнував. Щоб він хоч якось зреагував.

А він... мовчав. Як крига. І це ламало її.

— Я не знаю, Андрію... Можна ми трохи зачекаємо? Просто... я ще звикаю. І робота, і все...

— Це через Леона?

Софія різко підвела очі.

— Що?

— Нічого, — знизав плечима. — Просто він же проти відносин на роботі, наскільки мені відомо. Я думав, може, ти боїшся, що він нас побачить?

— Це не так, — швидко відповіла вона. Занадто швидко.

Андрій усміхнувся м’яко, але щось у його погляді змінилось. Він відвів очі.

— Гаразд. Але знай, я серйозно. Я з тобою не для жартів.

Вона кивнула. І відчула, як десь глибоко в грудях щось стискається.

Вона не для жартів. Але й не для брехні.

Але брехала. І йому. І собі.

Коли вони повернулись до офісу, Леон стояв біля свого кабінету. Погляд на мить зустрів її — і нічого. Нуль емоцій. І саме тому в Софії під шкірою почала закипати лють.

Що ще ти хочеш, Леоне, щоб я зробила? З ким мені ще лягти? Щоб ти нарешті щось відчув?

І в цей момент вона взяла Андрія за руку. Сама. Вперше.

І лише краєм ока побачила, як Леон зупинився на півкроці. Як його спина сіпнулась, але обличчя лишилось незворушним.

Але Софія знала: він побачив.

Уже після обіду офіс наповнився монотонним шумом клавіш і приглушеними розмовами. Софія сиділа за комп’ютером, намагаючись зосередитись. Але це було марно. Бо вона відчувала. Відчувала, як десь поруч у просторі ходить гроза.

Леон.

Він мовчав. Не писав. Не викликав. Але щось у повітрі змінилось. Його кроки стали швидшими, жорсткішими. Його тон — коротким і різким.Навіть Марк, її колега з відділу, який зазвичай був душею колективу та, здавалося, ближчий до Леона, ніж решта, — сьогодні дивився на нього з побоюванням.

А тоді, коли вже добігала кінця робоча зміна, Софія вийшла до кухні й побачила Андрія. Він підморгнув їй, простягнув шоколадку, і вона не втрималась — легко торкнулась його губ поцілунком.

І в цю мить позаду щось смикнулося.

Вона обернулась — Леон стояв на порозі. Кам’яний. Погляд наче лезо. Плечі напружені.

Він мовчки розвернувся й пішов.

А через п’ятнадцять хвилин усе пішло під укіс.

— Усі до зали для нарад! — гримів голос Леона по офісу. — Негайно!

Софія стиснула пальці. Щось ішло не так. Щось дуже.

Усі зібрались. І тоді Леон увірвався до кімнати, кинув на стіл кілька тек з презентаціями, які готували тижнями.

— Це все — лайно, — сказав він чітко. — Усе, що я бачу — поверхнево, неякісно, без сенсу. Ви почали думати, як аматори. Ми — не стартап з гаража, щоб гратись.

Леон пройшовся перед усіма, не дивлячись на них. Але Софія відчувала, як його голос наповнюється гнівом.

— Вам здається, що зараз час для флірту, для любовних трикутників у робочий час? — він вдарив долонею по столу. — Якщо ви хочете будувати стосунки — робіть це за межами компанії. Тут ми будуємо успіх. А не драми!

Кілька людей здригнулись.

— Марк, твій проєкт — зупинено. Доопрацюєш. Софія, Андрій — з понеділка вас переводять на інші напрямки. Подалі один від одного.

Андрій підвів голову, готовий щось сказати.

— І ще одне! — Леон дивився просто на нього. — Хочеш обіймати когось — обіймай. Але не в межах цієї будівлі. Тут — правила.

Тиша була гнітючою. Софія сиділа, мовчки зціпивши щелепу. В очах — лід і вогонь водночас.

Бо це вже було не про правила.
Це було про ревнощі. І про любов, яка вибухнула.

Коли всі розійшлись, Софія залишилась стояти біля дверей. Леон ішов геть, але вона встигла прошепотіти:

— То ось як ти "не помічаєш"?..

Леон зупинився, але не обернувся. І пішов далі.

Коли двері кабінету Леона зачинились, у повітрі ще довго вібрувала напруга. Всі мовчки розходились по своїх місцях — пригнічені, приголомшені, але мовчазно згодні: такого Леона вони ще не бачили.

Софія залишилась стояти біля столу. Її серце билося глухо, мов удари об стіну.