Точка неповернення

Наступного ранку Софія прокинулась із тяжкістю в грудях, мов камінь осів усередині. Вона намагалася обманути себе, переконати, що зробила правильний вибір, що з Андрієм усе буде простіше. Але не стало. Стало ще важче. 

Вона сиділа на ліжку, загорнувшись у ковдру, з телефоном у руках, і відчувала, як тиша тисне на вуха. Ранкове сонце пробивалося крізь фіранки, нагадуючи про новий день, який зовсім не хотілося починати.

Софія знала: вона не витримає, якщо буде мовчати. Потрібно виговоритись. Випустити все. Вона відкрила месенджер, створила нову групу й швидко набрала:

"Діана, Емілія — треба поговорити. Сьогодні. 17:00. La Marée. Без питань. Прийдіть. Буде вино і все, що я давно тримаю в собі."

О 17:03 вони вже сиділи за кутовим столиком тераси. Софія зустріла їх одночасно — обох ,оскіьки вони ще не знали одна одну особисто.

Дівчата потисли руки, оцінивши одна одну швидким поглядом. І вже за хвилину всі троє сиділи з келихами вина, мовби знали одна одну роками.

Софія не стала чекати.

— Я мусила вас покликати, бо просто не витримую. Усе стало надто заплутаним. І мені потрібно це сказати вголос. Щоб не збожеволіти.

Вона почала з Леона. З тієї ночі, що спочатку здавалася випадковістю, майже випадковим збігом обставин, а насправді стала вибухом, що зруйнував усе звичне. Зізналася, що тоді навіть не знала — він її бос. Що все стало забороненим, але одночасно — неможливим забути. Що після цього вони знову перетнули межу. І що Леон, попри всі слова про правила й межі, сам щоразу ламав їх.

Тиша зависла на кілька секунд. А потім:

— Фак, Софіє… — прошепотіла Емілія, очі розширені, келих у повітрі. — Ти серйозно? З Леоном?!

— Твою ж... — додала Діана, крутнувшись у кріслі. — Ти спала з босом? І ще раз? І ще?!! 

— Я знаю, як це звучить, — зітхнула Софія. — Але…

— Це звучить, як повна срака! — випалила Діана. — Та він же... він наче з каменю. Він навіть не людина в офісі, а якась хмарна система управління персоналом. І ти — з ним?!

— Але він був… іншим. Зі мною.

— Всі вони "інші", поки не стануть такими самими, як усі, — буркнула Емілія. — Чорт. Я в шоці.

— А потім я… погодилась бути з Андрієм. Просто… щоб Леону було боляче. Бо я більше не витримую його відстороненості.

— Софіє, бляха… — Діана поставила келих із гуркотом. 

— Але ти ж не кохаєш Андрія, — прошепотіла Емілія, і в її голосі була тривога. — То навіщо? Ти себе калічиш.

— Бо я заплуталась. Я не знаю, що мені робити.

— Знаєш що, — сказала Діана, стискаючи пальцями келих. — Проблема навіть не в Леоні. А в тому, що ти не знаєш, кого ти любиш. А поки ти в цій химерній грі — ти потопиш себе, і ще двох за собою потягнеш.

Софія мовчки кивнула.

Потім, крізь сльози, усміхнулась:

— Дякую, що прийшли. Просто бути тут — уже лікує.

Вони сиділи ще довго. Вино зігрівало. Слова стікали повільно, але щиро. І Софія раптом зрозуміла: хай там що, вона не сама. І хай які рішення доведеться прийняти — у неї є тил. Сильний, жіночий, справжній.

Вино розв’язало язики, і вперше за довгий час їй було легко — хоч би на кілька хвилин.

І тут вона раптом завмерла. Діана різко замовкла посеред речення, глянувши кудись за спину Софії. Погляд її змінився — холодна напруга застигла в зіницях.

— Бляя… — прошепотіла вона крізь зуби. — Звідки ж ти, сука, взявся…

Софія обернулась. Макс. Йшов упевнено, але трохи пригнічено, ніби ще сам не вирішив, навіщо прийшов. Темні очі ковзнули по столику, зустріли погляд Діани — і завмерли.

— Можна тебе на хвилину? — кинув він, ніби це була чергова розмова на кухні після роботи, а не щось, що мало статися вибухом.

— Ти знущаєшся? — вибухнула Діана. — Ще раз: нахуя ти сюди прийшов?

— Бо ти не відповідаєш. А ми вчора…

— Вчора? — вона підвелась, аж стілець заскреготів по підлозі. — Учора я вкотре зробила себе дурепою! Вдяглась, нафарбувалась, відмінила зустріч із подругою, щоб піти з тобою. І що? Знову те саме! Алкоголь, ліжко, твої обіцянки… І твоє «я не готовий до серйозних стосунків».

Софія здригнулась. Зустріч із подругою… Вчора.
Їхня з Діаною вечеря, яку та скасувала в останній момент.
І тепер усе стало на місця. Вона тоді збрехала.

— Діано, я думав…

— Досить думати! — її голос уже тріщав. — Єдине, що тебе цікавить — це секс і щоб було весело. І я втомилась бути твоїм дозвіллям, коли тобі нудно!

Макс зціпив щелепу. Його очі блиснули:

— То ти вже все вирішила? Ось так?

— Та пішов ти! — вигукнула вона. — Я не та, ким була рік тому. І ти — не той, заради кого я знову ламатиму себе.

— Ти сама мене кликала!

— І це було помилкою! Як і всі наші ночі, Максе. І якщо хочеш знати — я більше не збираю твої уламки.

На терасі запала напружена тиша. Софія з Емілією мовчали.

— Де вино? — глухо пробурмотіла Діана, сівши назад, вся тремтячи.

— Я зараз замовлю пляшку, — відповіла Софія, хрипло. Але очі її були на Діані. Вперше — не лише зі співчуттям. А з болючою ясністю: ти знала, ким він був. І все одно обрала його. 

Макс ще секунду стояв, потім різко розвернувся і пішов.

Коли він зник за поворотом,Діана сказала перша:

— Боже, як же я себе ненавиджу.

Софія простягла до неї руку. Стисла. Нічого не казала. Бо іноді, коли серце розбите, слів не потрібно.

— Ми точно варті одна одної, — усміхнулась вона крізь сльози.