На зло коханню

Наступного ранку Софія прокинулась із відчуттям спокою — нарешті вихідний. Після напружених днів в офісі, постійної гри емоцій із Леоном і делікатного флірту з Андрієм, вона потребувала паузи. План був простий: увечері зустрітись із Діаною в улюбленому ресторані, трохи вина, трохи чесних розмов і багато сміху — те, чого їй останнім часом не вистачало.

Вона довго вибирала вбрання. Зрештою зупинилась на витонченій, але невимушеній сукні кольору бордо, з легкої тканини, яка м’яко облягала тіло. Волосся вкладене в ніжні хвилі, легкий макіяж — і вона готова. У дзеркалі відбивалась не лише зовнішність, а й настрій: упевнена, вільна, красива.

Однак щойно вона взяла до рук клатч, на екрані телефону з’явилось повідомлення від Діани:

«Соф, пробач. В мене термінові справи. Не вийде сьогодні((( Обіймаю!»

Софія застигла, тримаючи телефон у руці. Її плечі поволі опустилися. Настрій миттєво зник. Вона зітхнула, кинула клатч на ліжко і сіла на край дивану, дивлячись у вікно.

Раптом — дзвінок. Андрій.

— Привіт, — його голос був теплий, спокійний. — Як ти?

— Не дуже, якщо чесно, — відповіла вона.

І раптом, не подумавши, не проаналізувавши, просто кинула:
— А хочеш піти зі мною в ресторан?

Кілька секунд мовчання.

— Що? — він навіть поперхнувся.—Ти серйозно?

— Абсолютно. Я вже готова, і нема з ким іти. Не хочу проводити цей вечір на самоті.

— Тоді дай мені двадцять хвилин. Я вже вдягаюсь, — відповів він майже без паузи.

Вони зустрілись біля входу в ресторан. Андрій був у класичній сорочці з підкоченими рукавами й темних штанах — водночас просто і стильно. Софія виглядала елегантно й звабливо. Андрій, побачивши її, ледь не зупинився на місці — її вигляд збив йому подих.

— Вау... — тільки й зміг вимовити. — Ти виглядаєш фантастично.

— Дякую, — відповіла вона, але щоки трохи запалали.

Усередині ресторану панувала затишна атмосфера: м’яке світло, спокійна музика, приглушені розмови довкола. Вони замовили вечерю, вино, ділились історіями, сміялись над дрібницями. Їхні погляди часто зустрічались. Іноді пальці ненароком торкались на столі, і ці миті змушували серце Софії битись трохи швидше.

Софія дивилась на нього і помічала: він не приховує захоплення. У кожному погляді, кожному русі він ніби говорив: ти мені небайдужа.

Коли вино розслабило, і сміх став глибшим, Андрій раптом серйозно подивився на неї.

— Можна тебе щось спитати? — тихо мовив він. — Я давно хотів. Софіє… давай спробуємо зустрічатись? Сонь… я не знаю, що саме між нами зараз, але знаю точно — що з тобою мені хочеться бути справжнім. Мені добре поруч із тобою, ти мене змінюєш."—він усміхнувся, опустив погляд, а тоді знову глянув їй у вічі.

Софія на мить завмерла.

Її перша думка — не «так» і не «ні». Її перша думка — а як відреагує Леон?

Вона знала, що це може його вразити. І цього їй хотілось — без пояснень, просто болісно повернути.

Вона посміхнулась, підняла келих і кивнула:

— Давай спробуємо.

Андрій сяяв. А Софія посміхалась у відповідь, намагаючись переконати себе, що зробила правильний вибір. Але десь глибоко всередині наростала тривожна нота — бо її "так" народилось не з почуття, а з бажання перемогти в емоційній грі, яка ще далеко не закінчена.