Тиша перед бурею

Наступні дні в офісі пройшли помітно інакше. Софія почала почуватися більш розкутою, і спілкування з Андрієм ставало для неї чимось приємним, майже звичним. Він був уважним, не нав’язливим, але й не байдужим — маленькі жести, щира посмішка, легкий жарт, що змушував її посміхатися у відповідь.

Іноді вона ловила себе на думці, що ці моменти з Андрієм приносять їй радість. Відчуття легенької симпатії пробігало усередині, хоча Софія й не поспішала з висновками.

Одного разу під час перерви вони разом пили каву, і Андрій, з легкою усмішкою, жартував про робочі моменти. Софія помітила, що в його очах була щира доброта — такий погляд, що зігріває, навіть коли день видається важким.

Однак за цією приємною буденністю ховалася невидима напруга.

Вже наступного ранку, коли Леон несподівано повернувся до офісу після кількох днів відсутності, він одразу ж помітив їхню близькість. Леон спостерігав, як Софія з усмішкою розмовляє з Андрієм, і відчув, як у грудях починає пульсувати злість.

В очах Леона запалало полум’я ревнощів і неспокою. Ця нова зв’язок між Софією і Андрієм була для нього неприйнятною, і він відчував, що повинен втрутитися.

Леон різко сів за свій стіл, але думки не давали йому спокою. Він знав — ця історія лише починається, і попереду буде багато випробувань.

У розмовах із колегами він став більш напруженим, холодним, намагаючись приховати свої емоції. Але Софія це помічала — її інтуїція не підводила. Чим більше Леон уникав прямих контактів із нею, тим більше Софія відчувала, що між ними щось змінюється.

Поки що Леон тримався на відстані, але вже планував, як повернути ситуацію під свій контроль.

Софія підходила до кавомашини, щоб приготувати собі ранкову каву. Вона не чекала, що тут її вже чекатиме Леон — він стояв поруч, тримаючи чашку, і дивився на неї з легкою усмішкою, але в очах помітно палахкотіла тиха напруга.

— О, — сказав він, ледве приховуючи сарказм, — здається, ти вже знайшла собі нового друга. Здається, Андрій став тобі дуже цікавий?

Софія подивилася на нього, не відводячи погляду, і відповіла холодно, але впевнено:

— Леоне, я не знаю, що ти хочеш цим сказати, але краще б тобі не лізти в моє життя.

Вона натиснула кнопку на кавомашині, і машина почала працювати, але Леон залишився поруч, не поспішаючи відходити.

— Просто цікаво, — продовжив він, — чи ти справді так швидко забула мене? 

— Забула? Ні. Просто я пам’ятаю, що це ти кинув мене, а не навпаки. І знаєш що? Тебе це насправді не обходить. Тож чого ти так переймаєшся?

Вона зробила крок ближче, виклик у її очах сяяв.

— Якщо хочеш ревнувати — не стримуй себе.

Леон стиснув кулаки, відчуваючи, як у ньому росте злість і роздратування.

— Побачимо, — шепнув він, — скільки ти протримаєшся.

І, не чекаючи відповіді, різко розвернувся й пішов, залишивши Софію саму, з пульсацією в грудях і гірким смаком перемоги.