Те, що не забувається

Атмосфера в барі потроху оживала. М’яке світло ламп грало на склянках, у повітрі витав аромат карамельного бурбону, і фоновий блюз створював майже кінематографічну напругу. Емілія щось активно розповідала, жестикулюючи, але Софія мовчала, лише іноді усміхалась, коли ловила уривки слів.

Андрій дивився на неї. Тихо. Пильно. Він не слухав уже Емілію — його погляд ковзав по обличчю Софії, по її витонченому профілю, по тому, як вона нервово крутила келих у пальцях. В її мовчанні було щось загадкове. Наче вона носила у собі історію, яку не розповідала нікому.

— Софіє, — озвався він несподівано м’яко, нахилившись ближче, — скажи… у тебе все гаразд?

Вона повільно перевела на нього погляд. Її очі були глибокими, трохи втомленими, і водночас — чесними.

— Просто… спогади, — відповіла тихо.

— Це місце? Воно щось значить?

Софія кивнула, але не уточнила. Їй не хотілося розкриватися — не тут, не зараз. Але те, як уважно дивився на неї Андрій, як делікатно і без натиску він поставив запитання, викликало в ній щось нове. Легке тепло. Безпеку.

Софія підвела очі. Їй було непросто. Усе ще боліло. Але вперше за довгий час поруч із чоловіком вона не відчувала тривоги. Лише присутність. Щиру. Спокійну.

У цей момент Андрій вперше зрозумів: йому подобається не лише її зовнішність, не лише голос чи розум — він хоче розгадати її, доторкнутись до її тиші, бути поруч, навіть якщо вона мовчить.

— До речі, — сказав він, намагаючись перевести тему, — тут дуже класна музика, правда?

— Так. Я люблю блюз, — відгукнулась Софія, вдячна за зміну.

— Я гадав, ти більше слухаєш щось сучасне.

— А я люблю музику, яка має душу, — відповіла вона, і в цій короткій фразі знову заховалося щось глибше.

Андрій усміхнувся. Його погляд знову ковзнув до її очей, але вже інакше. У ньому з’явилась нове тепло. М’яке, спокійне, без нав’язливості. Той тип симпатії, що народжується тихо — і зростає повільно, але сильно.

— А ти, Андрію, сьогодні незвично мовчазний, — пожартувала Емілія, штовхнувши його ліктем. — Невже хтось нарешті вибив тебе з рівноваги?

— Просто слухаю, — сказав він, усміхаючись. — Рідко буває, коли компанія справді цікава.

Софія не зрозуміла натяку — вона лише кивнула, думаючи про щось своє. Її думки іноді зникали в глибинах бару, де кожна деталь — від напівтемного освітлення до знайомого запаху коктейлю — нагадувала їй іншу ніч. Іншу історію. Іншого чоловіка.

— До речі, Андрію, розкажи, як ви з тим Максом познайомились! — швидко змінила тему Емілія, не зупиняючись ні на мить. — Бо ж він власник цього бару, а ви, здається, друзі?

— Найкращі друзі, — підтвердив він. — Ще з університету. Разом навчались, разом багато чого пережили. І от тепер — я дизайнер, він власник бару. Але донині підтримуємо зв’язок.

Софія здивовано підвела очі.

Софія знітилася. Наче світ знову звів у коло всіх, хто був дотичний до її історії.

— Просто дивне співпадіння, — мовила вона тихо.

— Це життя — одне велике співпадіння, — відповів Андрій, і в його голосі знову з’явилось щось тонке. Він говорив ніби між рядків.

Софія знову не вловила. Для неї це залишалось звичайною розмовою. Але Андрій уже точно знав — він хоче дізнатися, ким вона є насправді.