Збіг?

Ранок прийшов надто швидко. Сонце пробивалось крізь жалюзі, залишаючи тонкі смуги світла на підлозі. Софія лежала на дивані, накрита пледом, з важкою головою і ще важчими думками. Вечір із Діаною став несподіваною розрядкою, болючою, але потрібною. Вона не шкодувала, що все розповіла. Але тепер їй знову було страшно.

На кухні дзеленькала чашка — Діана готувала каву, мовчки даючи їй час прийти до тями. Коли Софія з'явилась у дверях, та лише усміхнулась і поставила перед нею горнятко.

— Це не зітре твої спогади, але трохи заглушить шум у голові, — сказала вона лагідно.

Софія з вдячністю кивнула і сіла за стіл. Її очі були втомлені, але спокійні. Вперше за довгий час вона не почувалася самотньою у своїй історії.

— Я не знаю, чому саме зараз я вирішила розповісти, — тихо сказала вона, розмішуючи каву, — але це як зірвати пластир. Болить, але далі — легше.

— Я завжди поруч, Соф. 

Софія посміхнулась. Це була добра усмішка — із вдячністю та надією.

Але десь у глибині свідомості вже скреблось щось тривожне. Вона не знала, що її минуле вже залишило мітку. Що з того моменту, коли вона відчинила серце, тінь із її колишнього життя знову наблизилась.

Телефон лежав у її рюкзаку — розряджений. Вона ще не бачила нових повідомлень. Ще не здогадувалась, що хтось слідкує, чекає, і знає, де вона.

Повернення на роботу після короткої відпустки виявилось для Софії несподівано приємним. Хоч вона й звикла до рутинного ритму офісу, цього разу відчувала дивну легкість — ніби щось у повітрі обіцяло зміни. Щойно вона з’явилася у відділі, як її зустріла усміхнена Емілія:

— Нарешті ти знову з нами! — весело вигукнула вона. — До речі, у нас новий колега — дизайнер,як і ти. Ходімо познайомлю, ви точно знайдете спільну мову.

У креативному відділі стояв хлопець років двадцяти п'яти, з коротким темним волоссям і злегка розтріпаним виглядом митця. Його впевнена постава та іронічна усмішка відразу викликали симпатію.

— Радий знайомству, — сказав він і простягнув руку. Його погляд був прямим і трохи допитливим.

— Взаємно, — коротко відповіла Софія, відчуваючи, як він уважно вивчає її. Але не так, як це роблять зазвичай — без оцінювання, а з якимось спокійним інтересом.

Вони швидко знайшли спільну мову: обговорили дизайн, останні проєкти, улюблені стилі. Розмова плинула легко, і незабаром Андрій запропонував:

— А давайте сьогодні ввечері в бар? Там затишно, смачна кухня, і власник — мій найкращий друг. Нам зроблять найкращий стіл. Заодно й відсвяткуємо моє "офіційне прибуття".

— Чудова ідея! — вигукнула Емілія, не давши Софії й слова вставити. — Нам усім потрібно трохи відпочити.

Коли вони під’їжджали до закладу, Софія втупилась у вивіску — знайома, до болю знайома.

— Ні, не може бути… — прошепотіла вона собі під ніс.

— Що сталося? — обернулась Емілія.

— Просто… тут я була з подругою колись. Дивно, як це співпало, — збрехала Софія, швидко відвівши погляд. Емілія нічого не знала. Взагалі ніхто не знав. Про Леона, про ту ніч, про те, як усе почалося саме тут.

Бар був майже такий самий, як вона пам’ятала: м’яке світло, дерев’яні поверхні, знайомий аромат кави, алкоголю й нічного життя. Вона навіть пам’ятала, за яким столиком тоді сиділа з Діаною… і як з’явився Леон.

— Ходімо! — весело сказав Андрій і провів їх через натовп до стійки. — Максе! Де ти там?

Софія завмерла. Це ім’я пролетіло крізь її пам’ять мов електричний імпульс.

За стійкою з’явився високий хлопець із темно-русявим волоссям і проникливим поглядом. Його очі миттєво зупинились на Софії.

І вона — на ньому.

Це був Макс.

Він мовчки дивився на неї, вираз його обличчя змінився — спочатку здивування, потім мовчазне визнання.

— Це… — сказав Андрій, усміхаючись, — мої колеги. Ось Софія, а це — Емілія.

Він нічого не сказав — просто зробив крок назад, наче щось згадав, щось зрозумів — і зник у глибині бару.

— Хм, — здивувався Андрій. — Що з ним?

Софія знизала плечима, намагаючись не видати свого внутрішнього тремтіння.

— Ти його знаєш? — не відставала Емілія.

— Здається, ми десь перетинались... — знову збрехала Софія, не в силах пояснити весь клубок подій.

Але в голові крутилась тільки одна думка: яке ще це, чорт забирай, співпадіння?

Леон. Макс. Бар. Андрій.

І вона — знову в точці, з якої усе починалося.

-Макс… найкращий друг Леона. І ще й Андрія?

Що за дивний збіг?..