Вино, яке розв’язує тишу

Після повернення додому Софія почувалася виснаженою. Квартира зустріла її мовчазною тишею, знайомими речами, які, здавалось, вицвіли, поки вона лежала у лікарні. Її тіло вже не боліло, але всередині залишалась глибока тріщина.

На роботі їй дали тиждень відпустки. Не тому, що вона сама про це попросила, а тому що так вирішив Леон. Його прізвище стояло в службовій записці, яку вона отримала на пошту. Вона навіть не знала, як на це реагувати.

Увечері, після першого сеансу психотерапії, Софія зважилась на давно відкладену зустріч. Вона взяла пляшку вина, сховала її за спину й постукала у двері до Діани — сусідки, з якою вони не бачилися з того самого вечора, коли Леон шукав Софію через Макса. З того часу вони не перетинались.

Двері відчинились, і Діана, побачивши Софію, здивовано підняла брови.

— О, невже ти про мене не забула? А я вже думала — все, сусідка втекла в Мексику і завела там нове життя без мене!

Софія винувато усміхнулась і підняла пляшку з-за спини.

— Можу спробувати відкупитися. Вино, душевна вечеря, історії з драмою — у моєму арсеналі все як ти любиш.

— Заходь швидко, поки я не передумала. Але знай — ціна за мовчанку висока!

Вони сіли на підлозі у вітальні, між подушками, вкрившись пледом, і довго сміялись із дрібниць, наче нічого й не сталося. Але вечір мав свою глибину. І тиша між келихами врешті дала простір справжнім словам.

— Сонь, — сказала Діана, уважно дивлячись на неї, — а що насправді сталося? Не з лікарнею. З тобою. Ти ж наче... зникла не тільки з поля зору, а з себе самої.

Софія спершу мовчала. Потім повільно поклала келих на підлогу, закусила губу й зітхнула.

— Я ніколи цього нікому не розповідала. Ніколи. — Її голос був тремтячий, але чіткий. — У мене був... один чоловік. Ще до того, як я переїхала сюди. Ми були разом кілька років. Він був старшим, харизматичним, всі казали, що мені пощастило. Але всередині все було інакше.

Діана мовчала, не перебиваючи.

— Він знущався з мене. Психологічно. Іноді фізично. Контролював кожен мій крок. Телефон. Одяг. Роботу. Їжу. Я боялась дихати поруч із ним не так. А коли намагалась піти — переконував, що я нічого без нього не варта. І я вірила.

Її голос стишився до шепоту.

— Одного дня я просто зібрала речі й утекла. Переїхала сюди. Без жодного повідомлення, без попередження. Змінила номер, соцмережі, все. Я хотіла почати спочатку. Забути. Але... він час від часу з’являється. Нові номери. Нові акаунти. Ніби відчуває, коли мені погано.

— Сонь,мені так шкода... — прошепотіла Діана, витираючи очі.

— Я почала втрачати контроль над тілом, над апетитом, над думками. Це все через нього. З того часу в мене почалась булімія. — Вона ковтнула повітря. — І я вже не знаю, скільки ще зможу ховати це всередині.

Вона не знала — в той вечір, на її телефоні, в лікарні, знову з’явилось повідомлення. Леон бачив його. Але вона — ще ні. І Софія досі не підозрює, що колишній знову поруч. Що він знає, де вона. І що він ніколи не переставав контролювати її життя, хоч би як далеко вона тікала.