Розпач

Ніхто не встиг зорієнтуватися, коли вже була викликана швидка. Леон не міг збагнути, що сталося. Чому з Софією — сильною, незалежною, завжди зібраною — відбулося щось настільки серйозне. Він одразу поїхав за нею до лікарні.

Леон відчував себе безпомічним. Те, що він дізнався з розмов медиків, приголомшило його ще більше — проблема не була новою. Це було щось, із чим Софія боролася задовго до їхнього знайомства. Вона носила це всередині, і він ніколи не помічав, наскільки глибокими були її душевні рани.

У лікарні панувала тиша. Коридорами іноді проходили медсестри, а за вікном монотонно гуділи машини. Софія лежала на ліжку з крапельницею в руці, бліда, із заплющеними очима. Вона ще не приходила до тями. Леон сидів поруч, не зводячи з неї погляду. Вона здавалася такою самою, як завжди, тільки в її рисах більше не було звичної впертості. Зараз вона виглядала спокійною, виснаженою, вразливою.

Лікар підійшов із планшетом і, переглянувши записи, тихо промовив:
— Її стан стабільний. Але виснаження серйозне. Ми залишимо її під наглядом. Ви знали про її розлад?
— Ні, — ледве чутно відповів Леон. — Вона ніколи не говорила.
— Це трапляється часто. Люди добре вміють це приховувати. Але тіло рано чи пізно дає сигнали.

Леон кивнув, не бажаючи продовжувати розмову. Він почувався винним, ніби щось упустив. На тумбочці лежав телефон Софії. Він взяв його в руки — на екрані кілька пропущених дзвінків від Емілії та одне повідомлення від невідомого номера: «Все одно не втечеш від себе.» Леон заблокував екран і відклав телефон назад.

Лікар пояснив, що Софія потребує не лише фізичного відновлення, а й термінової психологічної допомоги. Без неї вона не впорається.

Вранці, коли Софія прокинулася, на тумбочці стояла пляшка води, пігулки й записка від лікаря з розпорядком. Поруч лежав ще один папірець — без імені: «Водій чекатиме о 8:00. Все вже вдома. Не хвилюйся.» Вона одразу зрозуміла, що це від Леона.

Він не поїхав. Він був поруч, десь неподалік. Але свідомо вирішив не з’являтися. І не тому, що не хвилювався — навпаки. Він організував все: лікарню, палату, ліки, продукти, водія. Але сам залишився в тіні. Бо відчував: між ними з’явилася межа, яку зараз не можна переступити. Можливо, назад шляху вже не було.

Він бачив її страждання.І знав: вона не витримає емоційного навантаження. Ані його слів, ані його присутності. А, можливо, і він сам не був готовий до цього.

Тому вибрав мовчазну турботу. Допомогу без контакту. Присутність без присутності. І, можливо, це був єдиний правильний крок. Бо любов — не завжди бути поруч. Іноді — це вміння відійти. Дати простір. Відпустити.

Софія сиділа в лікарняному ліжку, дивлячись у вікно, де небо починало світлішати.

Повітря було стерильним і холодним, як тиша між ними.

На тумбочці — тричі перечитана записка.

Це був його почерк. І вона не розуміла — навіщо? Чому зараз, після всього? Він залишив її тоді, коли вона найбільше його потребувала. А тепер раптом знову поруч. 

Вона злилася. Вдячна — але зла. Це була турбота без пояснень, без слів. Наче він рятував, не спитавши, чи має на це право.

Він, мабуть, думав, що так правильно. Що любов — це і про відстань теж. Але для неї це виглядало як втеча.

І вона досі не знала: він її рятує… чи просто знову йде.