Призма вибору

Ранок почався в дивній тиші. Сонце лише крадькома пробивалося крізь щільні штори, коли Софія вже сиділа на кухні, мов тінь самої себе. На столі — літр холодної води, поруч — чашка чорної кави. Без цукру, без молока. Лише гіркота — така ж, як учорашній вечір, що в’їлася у думки й тіло.

Сьогодні все мало бути під контролем.

Сьогодні такого більше не буде.Сьогодні все повинно бути під контролем. Вона тихо поставила чашку на стіл і поглянула на свою відображену фігуру в дзеркалі. Шкіра здавалась натягнутою, і, здається, навіть зайві кілограми знову почали з’являтися там, де їх не було. Цей постійний внутрішній монолог про негарність. Чи не переборщила з вагою? Може, треба більше контролювати? Може, вона стала більше, ніж потрібно?

Сніданок — скасовано. Їжа — заборонена. Вона мусила стерти сліди слабкості.

Софія вийшла на балкон і глибоко вдихнула прохолодне повітря. Стиснула поруччя — ніби трималася, щоб не розсипатися. Її рухи — чіткі, зібрані. Але всередині — хаос. Війна за кожен грам, за кожну сльозу.

Кава. Вода. Терпіння.

День тільки почався, а вона вже була виснажена.

Офіс — її тимчасовий притулок, місце, де можна вдягти маску професіоналізму. Та сьогодні навіть звичне світло ламп здавалося надто яскравим, а звуки — різкими.

Після розриву з Леоном усе стало розмитим. Він поїхав у відрядження — і це стало порятунком, але й пасткою. Залишитися сам на сам зі собою було нестерпно. Вона їла нишком у туалеті, а потім — намагалася позбутися з’їденого. Болі, синці, паморочення — стали щоденною реальністю.

Одного ранку вона не впізнала себе в дзеркалі.

А потім Леон повернувся.

Він з’явився раптово — стриманий, відсторонений. Його кроки в коридорі змусили її серце закалатати. Коли він увійшов, її груди стиснулися. Його погляд зупинився на ній — на мить. Там був біль. Сум’яття. І щось невимовне.

Вона не підвела очей. Лише нервово клацала по клавіатурі.

Він бачив — вона змінилася. Очі втратили блиск, шкіра стала сірою, мов папір. Щоки запали. Вона помітно схудла. Його погляд ковзнув по її руці — блідій, мов крейда, з жовтуватим синцем біля ліктя.

— Софія, що з твоєю рукою? — запитав він, коли лишилися наодинці. Його голос був тихим, але напруженим.

Вона поспішно опустила рукав і сховала руку за спину.

— Нічого. Не звертайте уваги.

— Ти бліда. І… ти схудла, — тихо додав він, вдивляючись у неї. — Що відбувається?

Її погляд залишався порожнім. Вона мовчала кілька секунд, а потім рівно відповіла:

— Ви щось сказали?

Леон розгубився. Її тон — офіційний, байдужий.

— Якщо це не робоче, я маю повернутися до справ, — додала вона.

Коли вона спробувала пройти повз, він торкнувся її плеча. Вона зупинилася й твердо сказала:

— Не торкайтесь мене.

У її голосі не було ні болю, ні злості. Лише чітка межа.

Леон залишився стояти. А за всім цим спостерігала Емілія.

Коли Леон пішов, вона підійшла:

— Софія, ти дуже бліда. І синяк... Ти з кимось сварилась?

Софія натягнуто посміхнулася:

— Просто погано спала. Синяк — через дурість. Вдарилась, коли вставала.

Насправді ж, він з’явився після чергової спроби змусити себе очистити шлунок. Коли тіло не витримало.

Емілія подивилася недовірливо, але промовчала.

На обід усі йшли разом, і вона запитала:

— Ідеш з нами?

— Я вже їла. Дякую.

— Коли? Ти ж цілу годину за комп’ютером сиділа.

— Перед роботою.

Емілія кивнула, але з підозрою. Софія залишилась сама.

Колеги піднялися з місць, збираючись разом, сміялися і весело вирушали на обід. Легкий шум кроків і голосів поступово затихав у коридорах. Софія залишилася за своїм столом — тиха, непомітна, ніби її тіло було присутнє, а душа кудись поділася.

Вона дивилася на монітор, але слова втрачали сенс, розпливалися в розмитому кольорі. Серце билося рідко, а руки відчувалися холодними, ніби її тіло втрачає зв’язок із життям. Софія знала, що потрібно зробити паузу, але не могла рухатися.

Офіс поступово наповнювався гомоном: працівники поверталися з обіду — хтось жартував, хтось ділився новинами. Софія сиділа за своїм столом, притихла, мов тінь. Ніхто не звертав на неї особливої уваги, лише Емілія, проходячи повз, мимохідь кинула погляд і на мить завмерла.Щось у тому вигляді Софії викликало тривогу. Легкий холодок пробіг по спині Емілії, але вона лише мимохідь посміхнулася, не бажаючи втручатися.

— Софіє… — її голос був тихий, але в ньому прозвучала тривога. — Ти... все добре?

Софія ледве посміхнулась і кивнула. Але навіть це просте рухання далося їй важко.

Леон саме вийшов із кабінету, щоби поговорити з кимось із керівництва. Його погляд мимохіть зачепився за Софію. І щось у ньому зсередини стислося. Вона була бліда. Надто бліда. 

Її погляд був порожній, але водночас напружений, ніби вона намагалася втримати щось дуже крихке всередині себе....

Софія тим часом відчула, як хвиля нудоти прокотилася тілом. Світ навколо почав пульсувати: голоси колег здавалися віддаленими, розмитими, ніби вона слухала їх крізь товсту стіну води. Вона стиснула пальці, намагаючись зосередитися.

Її шлунок був порожній. Вона майже нічого не їла останні дні. Гостре відчуття голоду вже давно перетворилося на глуху порожнечу.

Вона підвела очі — і простір почав нахилятися. Перед очима потемніло. Дихання стало поверхневим. Серце калатало, мов шалений птах, загнаний у клітку.

Пальці втратили чутливість. Стало важко тримати тіло прямо. Вона повільно піднялася з-за столу, спираючись рукою, але навіть ця проста дія виявилась надмірною.

Раптом:

…батьківський дім… різкий голос… холодна тарілка з нічим…

«Якщо не заслужила — не їстимеш!» — лунає у голові, і Софія знову — маленька дівчинка, сидить у темній кухні, з порожнім поглядом, чекаючи, поки біль у животі зміниться на байдужість.