Шрами з минулого

Софія увійшла в офіс із сяйвом в очах. Її рухи стали легшими, усмішка — щирішою, ніби вона нарешті знайшла своє місце. Після тієї ночі серце її билося по-іншому — з надією.

Навіть Емілія, що зазвичай була зосередженою на роботі, підвела голову і злегка здивовано усміхнулась:
— Софіє, ти прямо світиться сьогодні. Щось трапилось?

— Просто… гарний день, — м’яко відповіла Софія, ховаючи щастя десь у глибинах душі.

Проте в думках вона пам’ятала: Леон не хоче афішувати їхні стосунки. Вона поважала це. Їй вистачало того, що сталося між ними. Вона вірила, що з часом усе владнається.

Але коли в коридорі вони випадково зустрілись, її обличчя відразу засяяло. Вона не могла не посміхнутися йому, хоч і стримано, лише ледь-ледь. Але у відповідь Леон… навіть не зупинився. Не подивився на неї. Просто відвів очі, наче не бачив, наче вона була порожнім місцем у просторі.

Софія застигла на мить, мовби хтось вдарив її невидимо. Усередині щось різко зів’яло.
Що не так? — тільки й крутилося в її голові. Адже вчора… вчора він сказав, що кохає її. Вчора він був інший.
А зараз — мов чужий.

У другій половині дня всіх співробітників зібрали на нараду в конференц-залі. Проєкт, над яким працювала команда, вимагав термінового доопрацювання, і атмосфера в кімнаті була напруженою.

Софія сиділа трохи осторонь, зосереджено слухаючи. Вона намагалася тримати себе в руках, але кожного разу, коли Леон говорив, її серце скорочувалося. Він поводився холодно, офіційно — як керівник.

— Виходить, якщо ми хочемо все доробити, то доведеться залишитись тут до пізнього вечора, — зітхнув один із дизайнерів.
— Може, краще перенести все на завтра?

У кімнаті запала тиша.
І тут голос Леона, впевнений, рівний, але з відлунням чогось внутрішнього:
— У мене немає інших планів. Я залишусь і дороблю стільки, скільки буде потрібно.

Софія підвела на нього очі. Її погляд був повний запитань, здивування і... болю. Бо вона знала, що це неправда. Він міг би бути з нею. Але сам обрав інакше.

Весь день Леон був мов тінь. Різкий, холодний, наче кожне слово відтинало емоції.
— Ми не переносимо терміни. Якщо треба — працюватиму хоч до ранку. У мене немає інших планів, — кинув він.
Ніхто не став сперечатися. Але Софія відчула, як ці слова врізались у неї.

Пізніше, у кухні, де вони випадково перетнулися, вона спробувала зруйнувати тишу:
— Схоже, ми вже починаємо співжити з кавоваркою більше, ніж з людьми, — всміхнулася, хоч і тьмяно. — Може, вона свідок всіх наших найбезглуздіших моментів?

Леон навіть не здригнувся.
— Вибачте… Ви щось сказали?

Софія завмерла. Її очі наповнились сльозами, але вона не дозволила їм впасти. Лише подивилася на нього — і в її погляді жила тиша. Потім вона різко розвернулась і вийшла, залишивши його в безмовності.

Її кроки лунали по коридору, а серце — розривалося на шматки.

Вона не залишилась. Не могла залишитись у стінах, які раптом стали задушливими.

Коли Софія вийшла з офісу, повітря було холодним, пронизливим. Осінній вітер бив у щоки, здіймав її каштанове волосся вгору, заплутував пасма і змушував пальто розлітатися, огортаючи її, наче стара, втомлена тінь.

Вона зупинилась біля входу. Стояла, мов у трансі, не помічаючи людей навколо, не чуючи гулу міста. Серце билося глухо — болісно, надривно.

Телефон завібрував у кишені пальта. Вона дістала його з тремтячими пальцями.

Леон: Софіє, між нами нічого не буде. Це кінець. Так буде краще для обох.

Першою була тиша. Потім — вибух.

Вона влетіла до його кабінету, не постукавши.
— Це твій стиль? Відрізати все через повідомлення, немов я якась випадкова? Після всього, що між нами було, ти навіть не зміг сказати це в очі?

Він мовчав. Дивився на неї, наче шукав у словах порятунку.
— Я тобі довіряла. Я думала, що ти інший…
— Це не так просто, Софіє…
— Це дуже просто. Якщо ти справді нічого не відчуваєш — скажи це. Поглянь на мене й скажи, що не хочеш мене бачити. Що нічого не відчуваєш!

Він відвернувся.

Вона чекала. Марно.

Коли двері зачинилися за нею, у кабінеті запанувала гнітюча тиша. Леон сидів нерухомо, втупившись у порожнечу. Його руки були стиснуті в кулаки, ніби це могло зупинити те, що кипіло всередині. Він спробував глибоко вдихнути, але повітря було важким, ніби його не вистачало.

Минуло кілька секунд. Потім — хвилина. І раптом щось у ньому зламалося.

Він різко підвівся, стілець голосно рипнув позаду. Крокнув до столу і з усієї сили вдарив кулаком по ньому.
— Чорт забери! — вирвалося з його грудей. Його голос затремтів.

Він почав ходити по кімнаті, нервово стискаючи пальці. Потім зупинився, схопив найближчу склянку зі столу — і кинув її об стіну. Скло розлетілося, мов його власні думки.

Софія прийшла додому мовчки. Не вмикаючи світло, кинула сумку на підлогу і пішла на кухню.

Вона дістала з холодильника шматок тірамісу, взяла ложку, потім ще шматок… ще. Вона не зупинялася. Їла швидко, майже не жуючи, ніби заповнювала порожнечу всередині. Але насичення не приходило.

Потім — печиво. Потім — щось солоне. Вона не розрізняла смаків. Її руки тремтіли.

І раптом... усе зупинилось.

Вона впала на підлогу, обхопила коліна руками. Її тіло здригалося, в голові лунали голоси:
— "Ти нікому не потрібна."
— "Ти занадто емоційна."
— "Хто тебе полюбить з такими проблемами?"

Вона бачила перед собою колишнього — того, хто знищував її словами, маніпуляціями, холодом. Бачила, як знову ковтає сльози в подушку. Як після кожного нападу булімії ненавидить себе ще більше.

Не знову… тільки не знову…

Але дуже швидко ця потреба стала неконтрольованою.

Вона їла поспіхом, жадібно. Руки тремтіли. Смак не мав значення — важливо було тільки їсти. Їсти, бо щось всередині кричало. Їсти, бо це принаймні — дія. Їсти, бо так легше не думати.