Тиша після ночі

Софія заснула непомітно. Її голова лежала на плечі Леона, а тепле дихання торкалося його шкіри. Він не ворушився, ніби боявся зруйнувати цей крихкий спокій. Його погляд ковзав по її рисах — таких рідних і водночас нових. Він думав. Про все, що сталося. Про себе. Про неї. І про те, що буде далі.

Він не заплющив очей до ранку.

Проміння ранкового сонця лише починало пробиватись крізь фіранки, коли Леон вже стояв одягнений у передпокої. Було дуже рано — настільки, що вулиці ще дихали нічною прохолодою, а місто не встигло прокинутись. Він озирнувся — квартира Софії була ще сповнена тиші. Вона спала. Її подих був рівним і глибоким, обличчя спокійним.

Він не наважився її розбудити. Не наважився навіть торкнутись.

Замість цього, він тихо зайшов на кухню. Приготував сніданок: її улюблені тости, фруктовий йогурт, кава з мигдальним молоком — як вона любить. А потім, мовчки, вийшов. Без записки. Без слів.

Він поїхав прямо на роботу, перш ніж ще хоч хтось із працівників з’явився в офісі. Його кабінет був холодним і порожнім, але саме ця тиша йому зараз була потрібна. Він сів за стіл, сплів пальці в замок і зосередив погляд на одній точці.

«Як я маю далі з цим жити?» — промайнуло в голові. «Робота — це стабільність. Відповідальність. Якщо я змішаю її з почуттями, усе розвалиться. Вона заслуговує на більше, ніж невизначеність і напругу.»

Але щось усередині його вже розвалювалося. Тільки він ще цього до кінця не розумів.

Ранкове сонце просочувалося крізь кімнату, огортаючи її теплом. Софія повільно прокинулась, все ще відчуваючи на собі доторки ночі, яка перевернула її світ. Вона простягнула руку до порожнього місця поруч — Леона не було.

Її тіло напружилось. Вона на хвилину заплющила очі, ніби хотіла переконати себе, що він просто пішов на кухню. Але щось у тиші було тривожним. Вона встала, закуталась у ковдру й вийшла з кімнати.

На кухонному столі стояв акуратно приготований сніданок — свіжий тост, улюблений йогурт, чашка ще теплої кави. Але Леона ніде не було. Жодної записки. Жодного сліду. Лише сніданок. Лише мовчазна присутність у дрібницях.

Софія завмерла. Не знала, що відчувати: тривогу, розгубленість чи… біль. Це була тиша, яка раптово стала гучнішою за будь-які слова. Вона сіла за стіл, дивлячись на їжу, але апетит зник разом з ним.

Вона сиділа за столом, рука бездумно ковзала по чашці з кавою, але навіть тепло її не могло розтопити той холод, який почав наповнювати її груди. І хоча нічого поганого не сталося, і, мабуть, Леон просто рано поїхав на роботу, щось у її серці не знаходило спокою. Вона все ще відчувала, як відлунює щось непроговорене, що залишилося в повітрі між ними — невидиме, але настільки яскраве, що не давало спокою.