Чи це лише початок?

Їхні губи зустрілися несподівано — несміливо, але нестримно. Не було зайвих слів, лише подихи, що змішувалися в повітрі. У цьому поцілунку було все: хвилювання, страх, незакінченість, і нарешті — надія. Її руки тремтливо торкнулися його щік, ніби боялася, що він зникне. Але він не зникав. Навпаки — стояв перед нею, такий живий, справжній, і... потрібний.

Коли вони відступили одне від одного, між ними повисла тиша — не ніякова, а майже священна. Вона вдивлялась у його очі, шукаючи відповідь на запитання, яке ще не встигло злетіти з її вуст.

— Леоне… — прошепотіла вона. — Це було… справжнє?

Він кивнув. Повільно, серйозно.

— Дуже справжнє, Софіє.

Вона зітхнула, приклавши пальці до губ, де ще жеврів його дотик.

— Тоді чому відчувається, ніби ми прощаємось?

Він опустив погляд, зібрався з думками.

— Бо я досі не знаю, як бути. Я навчився керувати людьми. Але не собою, коли справа стосується тебе.

Її погляд став м’якішим. Вона зробила крок ближче.

— Не йди, якщо хочеш залишитись.

Леон на мить завмер. А потім зняв пальто й повісив його назад на гачок. І зробив крок до неї.

— Я залишусь. Але… дозволь мені бути поруч не як твій керівник. А просто… як чоловік, якому ти небайдужа.

Софія усміхнулась — не широко, але щиро. Її очі затуманилися від сліз, цього разу — тих, що з'являються, коли нарешті хтось обирає тебе.

— Добре, — прошепотіла вона. — Просто залишайся.

Він обійняв її так, як обіймають не на хвилину — а щоб залишитись надовго. Її голова лягла йому на груди, і вперше за довгий час вона почула, як б'ється серце не лише в її грудях.

Квартира огорнула їх тишею, яка більше не здавалася самотньою. Вона була наповнена теплом — присутністю двох людей, що більше не ховаються за стінами сумнівів.

Софія запалила світло на кухні — м’яке, тепле, мов свічка, — і почала розкладати продукти, які Леон купив. Він мовчки допомагав, не відпускаючи її надовго від себе. Їхні руки час від часу торкались одна одної, і кожне таке дотикання було майже як зізнання — несміливе, але справжнє.

— Дякую тобі, — сказала вона, відкриваючи холодильник. — За все. І за сьогодні, і за ніч, і за продукти… і за те, що залишився.

— Не дякуй, — тихо відповів Леон. — Це я вдячний. За те, що ти все ще можеш мене чути. І пускати в своє життя. Попри все.

Софія налила їм чаю. Вони сіли на диван, загорнувшись у м’який плед, як у безпечний кокон. На столі залишилась недоторкнута їжа, бо обом було важливіше щось інше — тиша, близькість, дотики.

Він обережно взяв її долоню. 

— Я боялась, що це все — кінець, — зізналася вона. — Що нічого не залишилось.

— А я боявся, що вже запізно, — сказав Леон і провів пальцями по її щоці, витираючи сльозу. — Але знаєш, що найбільше лякає?

Вона запитально глянула на нього.

— Те, що я більше не хочу тебе відпускати. А не знаю, чи маю на це право.

Софія м’яко усміхнулась крізь сльози й пригорнулась до нього, поклавши голову на його плече.

— Ти маєш право. Якщо справді залишаєшся.

Він нахилився, поцілував її волосся і прошепотів:

— Назавжди, якщо дозволиш.

Тієї ночі вони не поспішали. Не було жодної потреби. Вони сиділи поряд, слухаючи, як тихо дихає вечір, як серця б’ються в унісон, і як світ ззовні перестає мати значення. Бо важливим було тільки те, що між ними — тепер уже без стін, без масок. Лише вона і він. Просто вдома. Нарешті вдома.