Прірва

Софія пролежала в кабінеті майже весь день. Час від часу вона прокидалася — плутано кліпаючи, ніби намагаючись зрозуміти, де вона і що відбувається. Все навколо було розмитим, як у сні. Тиша, напівтемрява, м’який плед, якийсь піджак — його піджак — і легкий запах кави, що долинав з-за дверей.

Леона поруч не було. Його спокійна, стримана присутність ніби залишилася в повітрі, але сам він не з’являвся. Він працював поза кабінетом, залишивши її відпочивати, не турбуючи. Та вона відчувала, що він десь поруч. І що все під контролем.

Коли вже сутеніло, двері обережно прочинилися, і в кабінет увійшов Леон. У руках він тримав чашку з чаєм. Його рухи були тихими, майже м’якими — ніби він боявся розбудити її, хоча Софія вже не спала.

Вона піднялася на ліктях і спробувала усміхнутися. Обличчя вже не було таким блідим, очі стали яснішими. Таблетки й сон дали своє.

— Тобі краще, — більше ствердив, ніж запитав він, уважно на неї глянувши.

— Так. Дякую, — її голос був ще трохи слабким, але теплим. — Можеш не викликати швидку. Справді. Вже легше.

Леон кивнув.

— Я й не планував. Якщо щось — поїдемо самі.

Він поставив чашку на стіл і сів поруч. 

— Чому ти прийшла в такому стані на роботу? — нарешті запитав він.

Софія ледь усміхнулася.

— Бо я подумала, що ти б не став терпіти працівника, який на другий день проситься додому. Ти ж суворий начальник.

Леон коротко усміхнувся. І нічого не сказав.

Але в цій тиші вона вже почала читати зовсім інші речі.

Софія поглянула на нього і, трохи вагаючись, заговорила:

— Можна… спитати?

— Можна.

— Чому ти не подзвонив? — вона злегка опустила погляд. — Це… ти через Макса мене шукав?

— У мене не було твого номера.

— Але я залишала записку, — прошепотіла вона.

Він пригадав ранок — швидкий рух, пролиту воду, скомканий папір, що липнув до пальців.

— Я… пролив воду зранку, — сказав повільно. — Мабуть, викинув її разом із іншими папірцями. Не глянув, що то.

Софія мовчала. Зітхнула, а потім запитала ще тихіше:

— Це ти був тоді в барі? Ти шукав мене?

Він подивився на неї прямо, не уникаючи:

— Так.

Софія зітхнула.

— Я тоді… не знала, куди себе подіти. Повернулася. Шукала тебе вночі. Під дощем. Ходила, як дурна, туди-сюди, поки зовсім не промокла. Мабуть, тоді й підхопила.

Вона на мить замовкла, ніби зважуючи, чи казати далі.

— А потім… — її голос затремтів. — Ти мені снився. Наче прийшов. Але… не такий, як завжди. А теплий. Справжній. Такий, яким ти був тієї ночі. Торкався мого чола… ніжно. Сидів поруч. І просто був.

Софія зупинилась, глибоко вдихнула, намагаючись стримати сльози.

— Це був той Леон, якого я запам’ятала. Не начальник. Не стриманий, закритий чоловік. А той, що дивився на мене, ніби я — найцінніше. Я прокинулась, і… було так порожньо. Я вся тремтіла, вся в холодному поту. Було страшно. І самотньо. Бо тебе не було. Бо я зрозуміла — це був лише сон.

Її очі блищали, і одна сльоза повільно покотилася щокою, залишаючи за собою теплий слід.

Леон не відповів. Просто мовчки дивився на неї, і в його очах було щось нове — ніжність, яку він і сам, здається, не до кінця розумів.

Його погляд став м’якшим. Глибшим. Він повільно простягнув руку й, ніби побоюючись зламати цю мить, торкнувся її щоки — обережно стер сльозу, що ще блищала на її шкірі.

— Пробач, — прошепотів він, майже беззвучно, і в його голосі було стільки щирого жалю, що серце Софії стиснулося.

Його пальці затримались на її обличчі — не як у чоловіка, що намагається заспокоїти, а як у того, хто вперше наважився показати, наскільки йому не байдуже.

Він простягнув руку і обережно накрив її долоню своєю.

Мовчання знову зависло. Але тепер воно було тепліше.

— Але, — озвався Леон після паузи, — я не поєдную роботу й особисте. Ніколи.

Вона мовчки кивнула, намагаючись зібратися.

Та він продовжив:

— Але я не хочу тебе відпускати.

Софія завмерла. На обличчі з’явилася тінь усмішки, ще несміливої, майже невидимої.

— Я відвезу тебе додому, — сказав він, встаючи.

Вони мовчки вийшли з офісу. Уже на порозі, коли вона вдягала пальто, він нахилився трохи ближче, ніби сам до себе, ледь чутно прошепотів:

— Може, в нас усе вийде.

І в його голосі було більше надії, ніж він сам міг собі дозволити.