Тиша дотику

Кілька хвилин минуло в тиші, порушуваній лише звуком годинника. Леон сидів поруч із Софією, дивлячись, як її повіки злегка сіпаються, а дихання залишається важким. Уперше за довгий час він не міг змусити себе відвернутись. Його погляд ковзав її рисами обличчя, такими крихкими зараз, ніби світ міг розсипати її з найменшим порухом.

У двері постукали, і до кабінету зайшла медсестра — жінка років п’ятдесяти, у білому халаті, з суворим, але турботливим обличчям.

— Мене викликали? — кивнула вона на Софію й одразу почала огляд.

— Висока температура, — коротко сказав Леон, не зводячи погляду з дівчини.

Медсестра зосереджено виміряла температуру, перевірила дихання, кілька разів торкнулася лоба Софії.

— Тридцять дев’ять і два. Їй потрібно терміново відпочити, багато рідини й щось жарознижувальне. Якщо до вечора температура не знизиться — викликати швидку.

— Вона залишиться тут. Я проконтролюю, — голос Леона був твердим.

— Добре, — зітхнула жінка. — Я залишу таблетки на столі. І нехай п’є воду. Це важливо.

Коли медсестра вийшла, зачинивши за собою двері, Леон ще мить стояв мовчки, а потім рішуче взяв телефон і натиснув на контакт.

— Анно, — його голос був спокійний, але рішучий. — Відмініть усі мої зустрічі на сьогодні. І замовте щось легке з ресторану — суп або бульйон. Без спецій. Також попередьте, щоб ніхто не заходив у мій кабінет.

— Зрозуміла, Леоне, — відповіла вона, не ставлячи зайвих питань.

Він поклав телефон і повернувся до Софії.

Леон наблизився й присів на край дивана, вагаючись.

Хотів щось сказати. Пояснити. Можливо, вибачитися. Або хоча б спитати, як вона себе почуває. Його губи вже ледь ворухнулися, але в ту ж мить він побачив: вона заснула.

Її обличчя стало спокійним, а довгі вії впали тінню на щоки. Вона міцно стиснула пальці на піджаку, яким він її вкрив, ніби трималася за нього, за тепло, за безпеку.

Леон затамував подих. Він повільно простягнув руку й легенько провів пальцями по пасмах її волосся, що спали на лоба. На мить затримався. Потім обережно нахилився й ніжно, майже невідчутно поцілував її у чоло.

— Спи, — прошепотів, хоча знав, що вона вже нічого не чує.

Він підвівся, ще раз глянув на неї й підійшов до столу, щоб налити їй води — хай буде поруч, коли вона прокинеться.