Несвідомий крок до нього

Софія цілий день провела за своїм робочим місцем, не відволікаючись на розмови з колегами. Вона не могла зосередитися ні на чому, окрім думок про Леона. Той факт, що він був її босом, усе ускладнював. Як тепер поводитися? Як спілкуватися? Вона не знала, чого очікувати. Крім того, її не полишало питання: хто шукав її вчора в барі? Якщо це був Леон, то чому він зараз, у стінах офісу, не зробив жодної спроби поговорити з нею?

На обід Софія пішла разом із Емілією. Вони мило розмовляли, намагаючись уникати робочих тем, але Софія відчувала, що їй стає дедалі гірше. Її обличчя зблідло, вона відчувала, як температура невпинно піднімається. Голова йшла обертом, у скронях пульсувало.

— Ти точно добре себе почуваєш? — занепокоєно запитала Емілія, уважно вдивляючись у подругу. — Може, тобі варто відпроситися додому?

— Це лише другий день у компанії, — заперечила Софія, намагаючись зібратися з силами. — Якось дивно вже зараз брати вихідний.

— Але ж тобі справді погано! Хоча б випий гарячого чаю, може, стане трохи легше, — наполягала Емілія.

Софія кивнула, хоча всередині розуміла, що чай не допоможе. Коли Емілія повернулася в офіс, вона залишилася ще на кілька хвилин у їдальні, взяла собі гарячий напій і повільно зробила ковток. Тепло розлилося по тілу, але полегшення не настало. Вона глибоко вдихнула, зібравши останні сили, і вийшла в коридор.

Кожен крок давався їй важко. В голові шуміло, перед очима розпливалися темні плями. Лише діставшись до свого столу, вона вирішила, що їй потрібно хоча б трохи води, аби хоч якось знизити температуру. Вона розвернулася і рушила в бік кухні, але не зробила й кількох кроків, як відчула, що тіло стає ватним. Перед очима все потемніло, і вона більше нічого не бачила.

Наступна мить була ніби у повільному русі: її ноги підкосилися, але перш ніж вона встигла впасти, сильні руки впіймали її. Вона не відразу зрозуміла, що сталося, але коли знову відкрила очі, побачила перед собою Леона. Його погляд був повний тривоги, а руки міцно тримали її.

— Софія! — його голос був різким, але водночас сповненим занепокоєння.

Вона спробувала щось сказати, але слова застрягли в горлі. Її пальці слабо стисли рукав його піджака.

— Ти просто гориш… У тебе температура, — Леон швидко окинув її поглядом, оцінюючи стан.

Він навіть не запитав дозволу — просто підхопив її на руки, ніби вона нічого не важила, і швидким кроком попрямував у свій кабінет. Софія спробувала пручатися, але сил не було.

— Леоне… Я…

— Нічого не кажи, — твердо, але спокійно сказав він. — Спочатку ти відпочинеш, а вже потім ми поговоримо.

Вона заплющила очі, відчуваючи, як все навколо пливе. Їй залишалося тільки довіритися йому в цю мить.