Сон крізь реальність

Софія ледь встигла змінити мокрий одяг на сухий, як втома накотилася хвилею, змушуючи її впасти на ліжко. Холод, що пронизував її тіло, почав поступово відступати, залишаючи лише гіркий післясмак самотності.

Вона заплющила очі, намагаючись заспокоїтися, і майже відразу поринула у сон.

В її сні кімната була оповита напівтемрявою. Вікно залишалося відчиненим, і легкий вітерець ворушив штори, створюючи ілюзію чогось примарного. Вона відчувала тепло ковдри, що огортало її тіло, і тишу, яка панувала довкола.

Раптом вона відчула легке доторкання до свого обличчя. Наче чиїсь пальці провели по її щоці, затримавшись на мить, ніби намагаючись переконатися, що це реальність. Софія повільно розплющила очі і...

Перед нею стояв Леон. Його образ був розмитим, проте вона безпомилково впізнала б його серед тисячі. В її очах з'явилося полегшення, змішане з недовірою.

— Невже це ти?.. — її голос тремтів, а на очах заблищали сльози.

Вона хотіла простягнути руку, торкнутися його, відчути, що це не сон, що він справжній. Але щойно вона це зробила—Леон зник так само раптово, як і з’явився. Навколо залишилася тільки порожнеча.Софія різко звелася, вдивляючись у темряву, серце калатало від хвилювання.

— Леоне? — пошепки покликала вона, але у відповідь була тільки тиша.

Софія різко розплющила очі. Вона дихала уривчасто, серце шалено калатало в грудях. Її щоки були вологими від сліз. Вона судомно оглянула кімнату, сподіваючись побачити його, але все було на своїх місцях. Лише холод і самотність огортали її.

— Це був тільки сон... — прошепотіла вона, і її голос затремтів.

Раптом на неї накотила хвиля розчарування, така сильна, що вона не змогла стримати ридання. Закусивши губу, вона заплющила очі, сподіваючись, що якщо засне знову, то зможе повернутися в той світ, де він був поруч. Сон лишив по собі дивний осад, відчуття порожнечі, що стискало серце.

Софія повільно звелася, сіла на край ліжка, обхопивши голову руками. Глибокий подих не допоміг угамувати розчарування, яке охопило її зсередини.Проте сон не приходив. Тремтячими руками вона витерла сльози і повільно підвелася. Кімната була занурена в напівтемряву, крізь вікно пробивалося лише слабке світло ліхтарів. Вона підійшла ближче і сперлася на холодне скло, вдивляючись у нічне небо. За склом нічне місто жило своїм життям — вогні ліхтарів відбивалися в калюжах після дощу, поодинокі перехожі квапилися додому, а автомобілі повільно рухалися порожніми вулицями.

—Де ж ти,Леоне? Якби ти знав, як сильно я хочу, щоб це було правдою…

Десь там, у темряві, теж не спав Леон.

Він сидів у своїй квартирі, схилившись над столом. Перед ним стояла напівпорожня склянка міцного алкоголю, який він давно не пив, але цієї ночі йому здавалося, що це єдине, що здатне заглушити його думки.

Він дивився у вікно, не помічаючи, як його пальці стискають склянку. Його розум малював той самий образ — її обличчя, її очі, її усмішку, яку він бачив у темряві своїх думок. Він заплющив очі, сподіваючись хоча б на мить забути все, але образ Софії не зникав.

Його губи склалися у гірку усмішку. Вона з'явилася у його житті як вихор, змішуючи все, змушуючи відчувати те, що він давно поховав у собі. Але чи не було вже запізно щось змінювати?