Злива між нами

Софія дивилася на Діану, намагаючись переварити її слова.

— Якийсь хлопець шукає мене? — повторила вона, намагаючись зрозуміти, чому це так раптом стало важливим.

Діана сіла на край ліжка, скептично примружившись.

— Так, Макс сказав, що хтось дуже зацікавлений у тому, де ти, — відповіла вона, трохи усміхаючись, наче спостерігала за реакцією Софії. — І чи це той хлопець, з яким ти вчора пішла?

Софія спробувала посміхнутися, але її губи тремтіли від хвилювання. Вона почувалася настільки вразливою під її поглядом, що навіть не знала, як відповісти.

— Я потім все тобі поясню, — промовила вона, роблячи вигляд, що все під контролем, хоча відчувала, як кожне слово ускладнює ситуацію. — Зараз не час, Діано.

Але Діана не поспішала відпускати її. Вона нахилилася вперед, її очі сяяли від зацікавленості, і видно було, що вона не залишить цю тему без відповіді.

— Ага, ти щось точно приховуєш! — сказала вона, усміхаючись з явним натяком на те, що вона не відступить. — Я чекаю, коли ти все мені розповіси. Ти не можеш просто так піти, Софіє. Я хочу знати, що між вами було, ти ж не можеш тримати це в собі.

Софія відчула, як на серце опускається важкий камінь. Вона намагалась виглядати впевненою, але її погляд все одно здриґнувся, і голос став м'якшим.

— Я обіцяю, все розповім... пізніше, — сказала вона, намагаючись не зрадити себе. — Ти все дізнаєшся, але не зараз. Мені потрібно йти.

Діана не зупиняла її, але в її очах залишалося те ж саме непереможне бажання дізнатися правду.

— Гаразд, — сказала вона, з усмішкою, але з тим самим впертим виразом на обличчі. — Я чекаю, Софіє. Ти не уникнеш цього, я все дізнаюся!

Софія квапливо вийшла з квартири.

Софія вибігла з під'їзду, натягнувши капюшон пальта, і швидко озирнулася. Вулиця була майже безлюдна — тільки поодинокі машини проїжджали мокрим асфальтом, залишаючи за собою довгі відблиски вуличних ліхтарів. Вона спробувала впіймати таксі, вдивляючись у темряву, але жодного вільного авто не було.

Її пальці змерзли від холоду, і вона вже хотіла дістати телефон, щоб викликати машину, коли різкий порив вітру вибив його з рук. Смартфони сильно вдарився об асфальт і, підстрибнувши, ковзнув убік.

— Ні, тільки не це... — простогнала Софія, опускаючись навколішки. Вона швидко підібрала пристрій, але дисплей не загорявся. Він потух.

У цей момент перші краплі дощу впали на її обличчя. Софія зиркнула вгору — небо вкрили темні хмари. Вітер ставав все сильнішим, піднімаючи в повітря осіннє листя. Вона спробувала знову ввімкнути телефон, натискала на кнопки, але пристрій мовчав.

Дощ різко набрав силу. Величезні, важкі краплі хльостали по тротуару, заливаючи все навколо. Вона метнулася під найближчий навіс, згорнувшись під ним, як мокре кошеня. Пальто промокло наскрізь, волосся злиплося і липнуло до обличчя.

Софія промокла до нитки. Телефон, який вона все ще тримала в руці, видав останній миготливий сигнал і згас. Вона кілька разів натиснула кнопку живлення, але він не вмикався.

Їй залишалося тільки одне – йти додому пішки.

Сльози змішувалися з дощем, коли вона крокувала мокрими вулицями, тремтячи від холоду. Її думки були сплутані. Вона згадувала слова Діани про те, що хтось її шукає. Чи був це Леон? Чому він не подзвонив? Чому не знайшов її раніше?

Може, він і справді не хотів продовження? Просто ще одна випадкова ніч у його житті? Їй боліло це припущення, хоча вона не мала права щось вимагати.

Вулиці пустували, а вода затікала в туфлі, роблячи кожен крок нестерпно незручним.

Леон теж не сидів склавши руки. Він шукав Софію, але натрапляв на перешкоди на кожному кроці. 

На додачу до всього, погода стала справжнім випробуванням. Він був змушений зупинити пошуки через зливу, що затопила вулиці. Його авто застрягло в заторі, і він лише стискав кермо, безсилий перед обставинами. Він міг тільки уявити, де вона зараз.

Діана, побачивши, як Софія хвилюється, вирішила діяти по-своєму. Через Макса вона передала Леону номер телефону Софії, сподіваючись, що він зможе з нею зв'язатися. Вона не була впевнена, чи правильно вчинила, але хотіла допомогти.

Леон знову намагався набрати її номер, але відповіддю була лише тиша. Він не був людиною, яка легко здається, але цього разу ситуація виходила з-під контролю. Щось підказувало йому, що Софії зараз нелегко, і він мусив її знайти.

Коли вона нарешті дісталася свого будинку, ледве провернула ключ у замку, ввалюючись усередину, вся промокла, замерзла і виснажена.

Як тільки вона зачинила двері, по щоках покотилися сльози — і не тільки від холоду.