Ми ще зустрінемось

Софія влетіла до офісу за кілька хвилин до початку робочого дня, на ходу поправляючи волосся та вдихаючи на повні груди. Вона не могла дозволити собі запізнитися—перший день у великій компанії означав усе.

Кабінет був просторим, світлим, з панорамними вікнами, що відкривали вид на Нью-Йорк. Сонячне світло пробивалося крізь скло, граючи на дорогих дерев'яних меблях. Атмосфера була діловою, стриманою, сповненою глухого шелесту клавіатур і приглушених розмов.

Софія зустріла свою керівницю відділу—строгу, але привітну жінку на ім'я місіс Сінклер. Вона коротко ввела її в курс справ, розповіла про її обов’язки, познайомила з колегами та залишила її розбиратися з документами. Софія познайомилася з іншими співробітниками й одразу знайшла одну милу подругу на ім'я Емілія, з якою швидко знайшла спільну мову. Вони домовилися ввечері разом піти в ресторан.

Її робоче місце було зручним, з видом на місто, але поки що Софія не встигала ним насолоджуватися. Вона занурилася в документи, намагаючись зрозуміти систему роботи, вловити загальну динаміку офісу, підлаштуватися під ритм, який тут панував.

День пройшов у знайомствах, нескінченних поясненнях та новій інформації. Вона не помітила, як настала обідня перерва, а потім і вечір.

Її бос—головний керівник компанії—так і не з’явився.

— Містер Вальтер сьогодні не в офісі, — сказала місіс Сінклер. — Він погано себе почуває.

— Напевно, вчора добре випив, — пожартувала Емілія.

Софія лише всміхнулася, але в голові в неї була зовсім інша думка. Чомусь вона одразу подумала про Леона. Її пальці легенько стиснули ручку, якою вона щойно підписувала документи. Чому він не подзвонив? Вона ж чекала. Хотіла почути його голос. Але минув ранок, а він не написав жодного слова.

Та якщо б вона знала, кого саме чекає…

Тим часом

Леон . Головний біль був нестерпним, ніби вчорашній алкоголь відмовлявся залишати його тіло. В роті було сухо, а від найменшого руху світло, що лилося крізь штори, боляче різало очі. Він простягнув руку вбік, відчуваючи порожнечу.

Ліжко було холодним.

Софії не було.

Його брови зсунулися.

Він згадав ніч: її сміх, її губи, те, як вона танула під його дотиками. Вона була іншою. Не такою, як усі.

І вона зникла.

Не залишила номера, не залишила записки.

Леон повільно сів, масажуючи скроні. Його голова розколювалася, кожен удар серця віддавався гострим болем. Потім підняв голову, глянув на порожню постіль — і відчув, як щось всередині стислося.

Йому треба було її знайти.

Він провів рукою по обличчю, роздумуючи, а потім потягнувся до телефону й набрав знайомий номер.

Леон добре знав власника бару Макса, з яким давно товаришував. Макс був відкритою людиною, завжди готовий допомогти друзям, і добре знав кожного працівника свого закладу. Він дружив із персоналом, тож Леон вирішив, що найкращим варіантом буде поїхати саме туди й дізнатися, чи не бачив хтось Софію.

Він швидко зібрався, одягнувши перше, що потрапило під руку, й вирушив до знайомого закладу. Коли він зайшов у бар, кілька працівників одразу привітали його, проте він не став зупинятися на розмови.

— Де Макс? — запитав Леон, оглядаючись.

— На кухні, — відповів один із барменів.

Леон швидко попрямував туди й знайшов друга, який саме переглядав якісь документи.

— Ти ж знаєш усіх, хто заходив учора, — без прелюдій почав Леон. — Дівчина, з якою я був… Вона була з подругою, ти не пам’ятаєш їх?

Макс підняв голову, примруживши очі.

— Та темноволоса? Діана? Вона вчора заходила сюди вперше. Я якраз познайомився з нею.

— А її подруга? — перебив Леон.

— Вродлива, трохи тиха, але з вогником. Вони не так довго тут були. Чому питаєш?

— Вона зникла вранці, — коротко кинув Леон.

Макс усміхнувся.

— І це тебе турбує?

— Я хочу її знайти, Максе, — голос Леона був серйозним. — Якщо вона ще раз зайде сюди, повідом мені.

Макс задумливо подивився на нього, але кивнув.

Тим часом Софія чекала дзвінка від Леона. Вона майже не відходила від телефону, хоча намагалася переконати себе, що це безглуздо.

«Мабуть, він не хоче продовження», — подумала вона, переконуючи себе, що так буде краще.

Проте легше не ставало.

Вечір уже спускався на місто, коли Софія і Емілія підійшли до ресторану, освітленого теплим жовтим світлом ліхтарів, що створювало атмосферу затишку. Вулички навколо були тихі, а рідкісні перехожі спокійно крокували під місячним світлом. Повітря було прохолодне, з легким запахом дощу, який встиг пройти кілька годин тому.

Вони увійшли всередину, де відразу відчулася тепла атмосфера ресторану. Легкий шум розмов, звуки келихів, що стикаються, і запахи смачної їжі заповнювали простір. Офіціант провів їх до столика біля вікна, де можна було побачити нічне місто, що мерехтіло вогниками внизу.

"Як тобі тут?" – запитала Емілія, сідаючи і відкидаючи свою куртку.

"Чудово," – відповіла Софія, хоча її погляд знову втратив фокус і впав на вікно. Вона не могла перестати думати про Леона.

Емілія помітила її відсутність уваги і вирішила відвернути подругу. "Отже, що будемо замовляти? Можна вибрати що завгодно, але я настійно раджу спробувати цей тартар!"

Софія, трохи повернувши голову, злегка посміхнулась, намагаючись знову сфокусуватися на розмові. "О,апетитно звучить,я спробую"

Софія сиділа в ресторані, але її думки були далекими від цього місця. Вона мала перед собою гарно сервіруваний стіл, аромат свіжозапеченої риби і легких овочів здавалося, заповнював повітря. Емілія, її нова знайома, весело розповідала про останні події на роботі, але Софія майже не чула її слів.

"Ти чуєш мене?" – запитала Емілія, помітивши, що погляд Софії десь блукає.

Софія мимоволі повернула голову, усвідомлюючи, що її розум все ще був зайнятий думками про Леона. Як він там? 

"Вибач, я просто трохи втомилася," – відповіла вона, намагаючись відвернутися від своїх думок. Але це не допомогло.