Ранок, якого не мало бути

Софія тихо видихнула, відчуваючи, як її серце повільно заспокоюється. Всі сумніви, всі питання про майбутнє розсіялися в темряві ночі, і вона, не замислюючись, простягнула руки до Леона. Вона обійняла його, міцно притискаючи його до себе, як ніби хотіла впустити цей момент у своє серце назавжди, не думаючи про те, що буде після.

Леон не зволікав, його руки обвили її талію, притягуючи ще ближче, так близько, що вона відчула його серце, що билося в тому ж ритмі з її власним. Їхні тіла знову злилися в єдиний рух, наче всі бар'єри зникли, і залишився тільки цей момент, без слів, без запитань.

Софія притиснулася до нього ще міцніше, її руки обвили його шию, а її голова знайшла притулок на його грудях. Вона слухала його серце, відчуваючи кожен його удар, і розуміла, що в цей момент їй не потрібні були слова, щоб зрозуміти — вона була в безпеці, тут, поруч із ним.

— Може, це і є те, що нам треба, — сказала вона, її голос був ледве чутний, але в ньому було щось таке, що змушувало його серце відгукуватися.

Леон просто тихо посміхнувся і ніжно провів пальцем по її волоссю, тримаючи її в обіймах. Вони мовчали, дозволяючи ніч обійняти їх обох, і навіть якщо це була тільки одна ніч, для них вона була всім.

Вони обіймали один одного, втомлені, але щасливі в своїй тиші. Софія закрила очі, відчуваючи, як її тіло розслабляється в його обіймах, а Леон, тримаючи її, вийшов за межі думок і сумнівів. Їхні серця бились в унісон, і незабаром вони заснули, занурюючись у м'який морок ночі.

Ніч була спокійною, лише час від часу до їхніх вух долинав звук нічного вітру, який тихо шепотів через вікно. Вони лежали, заплутавшись в простирадлах, і навіть без слів знали, що зараз було важливо. Тільки вони, тільки ця мить, і більше нічого.

Софія відчула, як її дихання вирівнюється, а її розум зливається з його теплом. Вона не думала про завтра, не хвилювалась про те, що принесе майбутнє. Вона була тут, з ним, і це було достатньо.

*

Софія прокинулася від перших променів сонця, що пробивалися крізь напіввідкриті штори. Постіль була м’якою, а повітря в кімнаті пахло чимось знайомим—ним. Теплий весняний вітер доторкнувся до її шкіри, злегка ворушачи завіси, але більше нічого не порушувало тишу цього ранку.

Вона різко розплющила очі, намагаючись вловити ще хоч одну секунду цього спокою. Щось всередині не давало їй заспокоїтися. Це був не просто перший ранок після ночі з Леоном — це був перший день її нового життя, і він починався з розплющених очей, що знову стикалися з реальністю.

Леон спав поруч, його рука невагомо лежала на її талії. Дихання рівне, спокійне. Він виглядав таким іншим у цьому стані — спокійним, майже вразливим. В її серці прокидалися суперечливі почуття. Нічого не було сказано вчора, але все було відчуте: його руки, його губи, його ніжний і водночас домінуючий дотик. Як це могло статися? Як вона могла допустити, щоб все стало таким, таким безмежно важливим для неї?

Але паніка вже накочувала.

Їй треба було йти.

Софія обережно, щоб не розбудити його, прибрала його руку й вибралася з ліжка. В голові ще лунав відгомін вчорашньої ночі: його губи на її шкірі, гарячий подих біля вуха, сильні руки, що стискали її стегна. Ці спогади не відпускали її, тягнучи за собою. Вона тремтливо видихнула й почала швидко збиратися.

Робота.

Це її перший день. І вона не могла запізнитися.

Коли Софія залишала квартиру Леона вранці, ще не зібравшись з думками, вирішила залишити йому записку. Вона акуратно написала кілька простих слів: «Подзвони, якщо захочеш», додавши свій номер. Лише одна фраза, але вона мала надію, що це дозволить їм ще раз поговорити, якщо Леон захоче продовжити.

Залишивши записку на тумбочці, вона швидко вийшла з квартири, намагаючись не замислюватися над тим, що сталося вчора. Її серце все ще билося швидко, і вона не могла зупинити думки про нього. 

Коли Леон прокинувся, його голову пронизав тупий біль. Він насилу розплющив очі й тихо видихнув, розминаючи напружену шию. В кімнаті панувала тиша, але він одразу відчув, що чогось бракує. Місце поруч було порожнім, та ще зберігало слабке тепло.

Він сів, провів долонею по обличчю і потягнувся до пляшки води на тумбочці. Пальці були незграбні,вода була не закрита, і коли він потягнувся, випадково зачепив її. Пляшка перевернулась і вода вихлюпнулася, розтікаючись по паперу, що лежав поряд.

Леон роздратовано зітхнув і взяв мокрий листок. Чорнило розпливлося, роблячи слова нечитабельними. Він навіть не встиг розгледіти, що там було написано. Може, просто якийсь старий чек чи нотатка, яку він залишив собі вчора?

Не надавши цьому значення, він зім’яв аркуш і кинув у смітник. Потім підняв голову, глянув на порожню постіль — і відчув, як щось всередині стислося.

Софії не було. І він не знав, чи варто було це сприймати як належне… чи як знак, що він щось втратив.