Глава 17.

Після повернення з відпустки, наше життя повернулось в звичне русло: бойові завдання і короткі години відпочинку, спілкування з побратимами й розробка нових операцій. За місяць силам оборони на нашій ділянці фронту поставили нове завдання – визволити кілька населених пунктів. Наша рота мали зайти в тил ворога і вдарити їм у спину, а ми із Святом, який тиждень тому повернувся до нас вже без апарату Єлізарова, але із шпицею в нозі, мали працювати по виведенню з бою командирів підрозділів ворога.

Світанок ще не настав, а хлопці вже попили каву і вантажили спорядження на автівки, перевіряли зброю, палили. Я ще на кухні.

• Ти маєш йому сказати! – пошепки виговорює мені Ярослав Іванович.
• Тихо! – зупиняю я літнього чоловіка, - Як тільки я розтулю рота, за п’ять хвилин я буду на залізничному вокзалі чекати потяг до Луцька!
• І це правильно! – не здається чоловік.
• Що правильно? – злюсь я, - Підвести весь підрозділ?!
• А свою дитину «підвести» ти не боїшся?
• Все буде добре! Зі мною йде Свят, – обіймаю Ярослава Івановича, - І я обов’язково все розповім Андрію після завдання і поїду додому народжувати, - наш кухар хитає головою і обіймає мене у відповідь.
• Мавко, нам час, - заглядає в двері Свят.
• Вже біжу, - цілую чоловіка в щоку і вибігаю в двері слідом за побратимом.

В дворі до мене підходить Коваленко і міцно обіймає.

• Бережи себе! - цілую його губи.
• А ти себе! – Андрій поглиблює поцілунок, а хлопці навколо починають тихенько свистіти.
• Я все завантажив, якщо тобі, звісно цікаво, - іронізує Свят, коли я застрибаю в автівку і ми одразу рушаємо.
• Не бурчи, - плескаю по плечу друга й опускаю спинку сидіння, щоб трохи подрімати, бо останнім часом я страшенно не висипалась.

Як зазвичай ми доїжджаємо машиною до певної точки, а далі рухаємось пішки до заздалегідь визначених позицій. Відпрацьовуємо на першій і переходимо на другу. Вона ближче до нуля, майже повністю відкрита і має перепади висот, а отже більш небезпечна. Я вилізаю на дерево і знімаю якогось ворожого лейтенанта.

• Мавко, злазь, - кричить з низу Свят, але я бачу, якогось старшого офіцера.
• Секунду! Тут хтось серйозніший!
• В нас немає часу! – вмовляє мене друг, але я вже не слухаю його, а ловлю в приціл нову ціль.
• Чорт! – шепочу, бо моя мішень не хоче ставати в зручну позицію, а дорогоцінні секунди спливають.

Нарешті орк зупиняється і дає себе вбити. Видих. Постріл. Я швидко зістрибую з дерева прямо на руки Святу. Він ставить мене на землю і починається мінометний обстріл. Ми біжимо, намагаючись дістатись до балки, щоб мати хоч якийсь захист. Раптом я відчуваю якісь уколи, але за інерцією роблю ще кілька кроків. А потім темрява.

• Настя! - кричить Свят, коли вона падає на землю, - Настя! – накриває її собою від уламків ворожих мін, а потім відчуває як один з них впивається в його ліву ногу, в якій ще й досі шпиця.

Хлопець трусить тіло Мавки, але та не подає ознак життя, тоді він перекидає її через плече і біжить через поле до балки, не звертаючи уваги на біль в нозі і розриви мін навколо. Він має довезти кохану свого друга і командира до госпіталю, бо Андрій ніколи йому не пробачить! Він сам собі ніколи не пробачить! Свят біжить три кілометри до автівки, а потім вантажить туди Настю і жене до госпіталю. Ще двічі дорогою вони потрапляють під обстріл, але він доїжджає і втрачає свідомість вже в приймальному відділенні, а коли приходить до тями й запитально дивиться на лікаря, той лише опускає очі.

• Швидше за все, вона померла відразу, - тихо говорить чоловік, - А ти втратив багато крові і знову пошкодив ногу, тож ми знову відправляємо тебе в Дніпро.

Але Святу було байдуже, він відвернувся до стіни і вперше в житті заплакав.